На дорозі майже не було ані автомобілів, ані пішоходів. Лише на полі дирчав трактор, везучи сіно для овець, якась жінка у дворі вивішувала білизну, й червона поштова вантажівка повільно сунула нерівною ґрунтовою дорогою.
Ліворуч розкинулося величезне озеро, яке тяглося кілометрів на двадцять п’ять. Зараз приплив трохи спав, і вода здавалася блакитною, як улітку.
На протилежному березі в небо здіймалися гори, сліпучо-білі — лише де-не-де чорні кам’яні розсипи, наче водоспади, збігали вниз.
— Тут усе таке величезне, правда? — сказала Керрі. — Навіть небо ніби вище, ніж деінде.
На ній була чорна парка і хутряна шапка. А ще вона наділа темні окуляри, щоб захистити очі від сліпучого сонця.
— Може, тому що тут немає смогу. Повітря чисте. А ви знали, що п’ять найкращих річок Шотландії із лососем впадають у це озеро?
— Хто вам це сказав?
— Оскар.
— Мабуть, рибалив тут у дитинстві.
— Пощастило йому.
Керрі уважно придивилася до Оскарового плану.
— Здається, скоро будемо на місці. Доїжджаємо до стіни, і головні ворота будуть метрів за чотириста…
Аж раптом ліворуч від дороги з’явилася стіна. За нею виднілися високі дерева, висаджені у певному порядку. Схоже на паркову зону. Обабіч головних воріт здіймалися два велетенські мамонтові дерева. З димаря маленького будиночка клубочився дим, у невеличкому саду на мотузці сохла білизна, а біля входу лежав дитячий пластмасовий тракторець.
Вони побачили вивіску:
ЗАМІСЬКИЙ ГОТЕЛЬ «КОРРІДЕЙЛ»
AA
RAC
★ ★ ★ ★
— Нарешті на місці, — сказала Керрі.
Сем проїхав у ворота, і під’їзна дорога повела їх униз між високими дубами. На землі виднілися сліди від шин, а тіні від дерев здавалися синіми. Метрів за чотириста вони побачили дерев’яну табличку зі стрілкою, що вказувала праворуч: «Для гостей готелю». Цією частиною дороги ще ніхто не їздив — сніг лежав чистий і незайманий. Попереду побачили ще один вказівник — «Фермерський будинок і лісопильня». І вони поїхали туди. Керрі знову подивилася на Оскарову схему.
— Далі буде ще одна розвилка, ми повинні поїхати ліворуч, і там побачимо будинок Біллікліффа.
— А хто такий Біллікліфф?
— Він раніше був тут управителем. Елфріді й Оскару довелося заїжджати до нього за їхнім ключем. Елфріда розповідала, що він виявився старим нудним чолов’ягою, у будинку гармидер, і вони того вечора повелися з ним не дуже ввічливо. А потім він усіх перелякав, бо дуже захворів, і Оскару довелося відвезти його в лікарню. Він і зараз там лежить. О, розвилка — нам ліворуч.
Слідів від шин було багато, і незабаром збоку від дороги вони побачили перший котедж.
— Ось, — озвалася Керрі, — тут живе майор Біллікліфф.
Сем, зацікавившись, скинув швидкість — хотів роздивитися. Невеличкий, але міцний кам’яний будинок зі старенькою верандою і двома мансардними вікнами. Від воріт до вхідних дверей вела коротка під’їзна доріжка, на якій сумно стояв покинутий старенький «воксголл», вкритий двадцятисантиметровим шаром снігу. Вікна в будинку були щільно зачинені віконницями, всередині не було видно ні вогника, з димаря не йшов дим.
— Яке похмуре місце, — відзначила Керрі.
— Покинуті будинки завжди такі.
І вони повільно рушили далі, поскрипуючи шинами по замерзлому снігу. А дорога все петляла і вигиналася. Ще один поворот, і перед ними постав будиночок Роуз Міллер, зовсім не схожий на котедж Біллікліффа — затишний, охайний, з мереживними фіранками на вікнах. У саду щось заповзято клювали кури. Роуз палила камін — торф’яний дим сповнював повітря дивовижним ароматом.
Вони поїхали далі, повз фермерський будинок і господарський двір, звідки доносився запах добрив, повз поле з вівцями, ще один невеличкий котедж — будинок лісника — з вольєром і будками, з яких вискочили два спанієля і несамовито загавкали.
— Добре, що ми не взяли із собою Гораса, — сказала Керрі. — У нього б стався інфаркт.
Звідси знову було видно затоку. Поля спускалися аж до самої води. Проминули дерева, затим ще один будиночок, потім показалася північна сторона стіни, яка відгороджувала сад, і красивий кам’яний дім, до якого вели подвійні ковані ворота. Далі виднівся великий дерев’яний гараж для трактора. Двері були широко відчинені, а поруч стояв великий, забризканий брудом «лендровер». Сем припаркувався поруч із ним, і вони вилізли з автівки. Із сараю одразу ж вийшов чоловік зі старим рудим лабрадором. Одягнений він був у робочий комбінезон, гумові чоботи й капелюх «мисливця на оленів» — дашок насунутий мало не на самий ніс.