Попереду вже виднівся сад, обнесений вигадливим кованим парканом. Доріжка вивела їх до залізних воріт, обабіч яких на підставках, оповитих почорнілими від морозу кущами троянд, сиділи горді кам’яні леви.
Вони дійшли до воріт і спинилися роздивитися сад крізь мережчаті завитки кованих воріт. За терасами газону Сем і Керрі вперше побачили Коррідейл. Це був особняк у вікторіанському стилі з двосхилим дахом і баштами із червоної цегли, частково схованими під заростями плюща. Великий, навіть трохи претензійний, але привабливий на вигляд. Від нього так і віяло успіхом і багатством. На всіх вікнах були засунуті штори, але оскільки вони виходили на південь, сонце відбивалося у шибках золотавим сяйвом. Скраю, на верхній терасі, стояв флагшток, однак прапора на ньому не було.
— Гарно, — сказала Керрі. — Оскару, мабуть, добре тут жилося.
— Хотіли б жити тут? — спитав Сем.
— У цьому будинку?
— Ні. Просто тут. У Крейґані. Чи Сатерленді.
— Я працюю. У Лондоні. Я повинна заробляти на життя.
— А якби такої потреби не було? Ви б хотіли оселитися тут? Щодня бачити все це?
— Не знаю. Треба подумати. Зважити всі «за» і «проти». Щоби поїхати з Лондона, я маю бути вільною. Без зобов’язань. Без відповідальності.
— А ви хіба не вільна?
— У мене є Люсі.
— Люсі?
— Так, Люсі.
Керрі відсунула засув і відчинила хвіртку. Від неї через увесь сад ішла широка і пряма, як лінійка, доріжка, що вела до букового лісу вдалечині. Біля доріжки, поряд зі східцями, що здіймалися схилом до будинку, стояв кам’яний сонячний годинник і дерев’яна різьблена лавочка. Наступний проліт східців, навпаки, вів до партерного квітника, оточеного рододендронами й азаліями. Квітник, що починався від кам’яної статуї якоїсь міфологічної богині, складався з кіл, еліпсів і хвилястих ліній. Зараз він увесь був укритий снігом, і контури клумб ледь проглядалися, тож здавалося, ніби якийсь художник зробив кілька штрихів вугіллям на білому папері.
— Саме через Люсі я погоджуюся працювати в Лондоні. Треба, щоб поряд із нею хтось був. Хтось, хто висмикне її з нудного життя в лондонській квартирі поряд із двома жінками. Вона зовсім не винна, що обставини склалися саме так, а не інакше, і вона змушена так жити. У неї немає шансів вирватися звідти. А я хочу дати їй цей шанс.
Сем обдумав почуте, а потім нерішуче сказав:
— Як на мене, у неї нібито все гаразд. Вона здається щасливою.
— Бо вона і є щаслива. Але тільки тут. З Елфрідою, Оскаром, з гостями в будинку. І Рорі Кеннеді теж відіграє не останню роль. Повернення до Лондона стане для неї справжньою трагедією.
Сему зовсім не сподобалося це тітчине піклування. Керрі надто молода і надто гарна, щоби присвятити своє життя турботам про племінницю.
— Я думаю, у неї все буде гаразд, — сказав він. — Вона молода і досить гнучка. Виросте і сама вирветься звідти.
— Ні, — відрізала Керрі. — Ви не знаєте її маму-егоїстку. Тому дуже складно щось говорити наперед.
— І що ви плануєте робити з Люсі?
— Поки що не знаю. Думаю, просто буду поруч, на відстані телефонного дзвінка. Недалеко. Може, на Великдень знову кудись поїдемо. У Корнволл, наприклад, до Джеффрі. Він же її дідусь як-не-як. Чи, може, всі разом поїдемо кататися на лижах. Його діти вже дорослі. Джеффрі вперше взяв мене кататися, коли мені було дев’ять років, і відтоді лижі стали моєю пристрастю.
— Поїдете в Обербойрен?
— Ні! — навіть не дослухавши запитання, вигукнула вона. — Не в Обербойрен. У якесь інше місце. В Арозу, Ґріндельвальд, Валь-д’Ізер.
— Можете злітати у Штати. У Колорадо чи Вермонт. Хоч і далеко, зате обійдеться дешевше.
— Вермонт, — повторила Керрі. Засунувши руки в кишені куртки, вона ішла поруч із Семом. — А ви каталися у Вермонті?
— Так. Багато разів. Ми туди часто їздили на вихідні з Нью-Йорка.
— Ми… — повторила Керрі. — Тобто ви з дружиною?
Ось воно. Точка, навколо якої вони весь час кружляли. Настав момент істини. І він розумів, що мусить усе розповісти.
— Так, — відказав Сем. — Я з дружиною. Ви знаєте, що я одружений?
— Знаю, — спокійно, майже байдуже відповіла Керрі.
Вони йшли далі, в тому самому темпі, ніби нічого особливого не відбулося, ніби нічого важливого ніхто не казав.
— Вам розповіла Елфріда?
— Так. А не можна було?
— Ні, можна. Я знав, що вона розповість. Ми з дружиною розійшлися.
— Це вона теж казала.
— Хочете почути неприємні подробиці?
— Та не дуже.
— А мені здається, нюанси завжди мають вагу.