— Для вас, а не для мене.
— Без них важко правильно зрозуміти ситуацію.
— Правильно? Ви настільки погано поводилися?
— І так, і ні. Я не спав ні з ким і не зраджував дружині, але багато працював і мало бував удома. Як наслідок — мало часу проводив з нею.
— Як її звати?
— Дебора. Деббі. Я завжди називав її Деборою. Я тоді працював у Нью-Йорку. Якось на вихідні поїхав із другом до Істгемптона. Нас запросили на одну вечірку, де ми з нею і познайомилися. У її дідуся був величезний чудовий будинок: багато землі, приватний пляж, коні, загони, басейн, все таке. Ми й одружилися на галявині перед будинком її дідуся. Було сімсот гостей, десять подружок нареченої і десять шаферів, одягнених у чорно-білі кольори, через що нагадували мені пінгвінів. Дебора була дуже красива, а я — такий щасливий, що просто плив за течією, яку не міг ні контролювати, ні протистояти їй. А потім ми купили квартиру на Східній Сімдесятій вулиці, Дебора затіяла ремонт. Поки він тривав, вона була щаслива, але коли все зробили і дизайнер нарешті зник із нашого життя, Дебора почала нудитися і не знаходила собі місця. Я ж постійно їздив у відрядження Штатами, й інколи, коли мене не було вдома, вона поверталася в Істгемптон. Або ж чудово проводила час на вечірках і з друзями.
— А діти у вас є?
— Ні. Вона не хотіла одразу народжувати. Казала, може, згодом. Обіцяла мені, що колись це станеться обов’язково, але не зараз. Коротше кажучи, торік улітку вона знову зустрілася з тим чоловіком. Вони були знайомі ще з коледжу. На той момент він вже устиг двічі одружитися і розлучитися. Нью-йоркський холостяк. Заможний, красивий, не дуже розумний. Солоденький, як котик. І в них почалося те, що зараз ввічливо називають «стосунками». Певна річ, я ні сном ні духом про це, аж поки вона сама сказала, що йде від мене, бо вирішила жити з ним. Я почувався спустошеним, розбитим. І не лише тому, що втратив її, а й тому, що знав, з яким лайном вона зв’язалася. Чудово розумів, що він із тих чоловіків, які одружуються з коханкою і одразу мріють про іншу.
— Але ви не розлучилися?
— Ні. Часу не було. За півтора місяця до мене зателефонував президент компанії, Девід Свінфілд, і покликав назад у Лондон. А потім… потім я пустив усе самопливом. А ще з головою поринув у роботу. Але не сумніваюся, що одного дня отримаю листа від її адвоката, і тоді все закрутиться.
— Вона жадібна? Вимагатиме великих аліментів?
— Не знаю. Залежить від адвоката. Хоча не думаю. Не така вона людина. До того ж той мудак дуже багатий, а в неї і своїх грошей кури не клюють. Можливо, саме через це у нас і виникли проблеми.
— Ви й досі її кохаєте?
— Ох, Керрі…
— Розумію, але ви відчуваєте відповідальність за неї. Хвилюєтеся за її майбутнє. Боїтеся, що їй зроблять боляче, кинуть її. Досі хочете її захищати.
— Ну так, — після короткої паузи погодився Сем. — Мабуть, ви маєте слушність.
— Якби вона захотіла… якби покликала вас, попросила… ви би повернулися до неї?
— Ні, — подумавши якусь мить, відказав він.
— Чому?
— Бо тепер у мене інше життя. Дебора залишилася в минулому. Я тепер тут. І буду тут, бо маю роботу.
— Але ж вона і досі ваша дружина.
— І що з того?
— А те, що коли одружуєшся з кимось, ця людина стає частинкою тебе. Ти ніколи вже не будеш вільним. Ти належатимеш їй усе життя.
Керрі сказала це з такою гіркотою у голосі, що Сем одразу збагнув: варто трішечки натиснути, і зачинені двері між ними, хоч зі скрипом, але прочиняться.
— Керрі… — він поглянув на неї.
Але вона мало не побігла від нього, він кинувся навздогін, схопив її за руку і ривком повернув до себе. І побачив чорні скельця її окулярів. Піднявши руку, обережно зняв їх і жахнувся, бо в її темних очах стояли сльози.
— Керрі. Розкажіть мені все.
— Чому?! — вигукнула вона, сердито кліпаючи очима, щоб зморгнути непрохані сльози. — Чому я повинна вам щось розповідати?
— Тому що я чесно розповів вам про себе.
— Але я не просила. І угоди ми не укладали. Вас мої справи не стосуються, і я не хочу про них говорити. Немає про що розповідати. І ви все одно не зрозумієте.
— А я спробую зрозуміти. Ба більше, упевнений, що зрозумію. Бо я сам багато чого пережив. А найгірше те, що всі знали, що відбувається у мене в сім’ї, крім мене, сліпого. Я жив одним днем. Я почувався наче на біговій доріжці — біжу, біжу, а все на місці. Лише намагався змиритися з тим, що від мене відмовилися.
— Але від мене ніхто не відмовлявся! — прокричала Керрі і раптом, скривившись, як мала дитина, залилася слізьми. Сердита на саму себе, вона штовхнула Сема, намагаючись вирватися, але він міцно тримав її за плечі, ніби боявся, що, якщо відпустить, вона розпадеться на шматки. — Від мене не відмовлялися. Мене кохали. Ми кохали одне одного і хотіли лише одного — жити разом. Але забагато було перешкод. Від нас багато вимагалося, ми порушили забагато зобов’язань і традицій. Його робота, родина, дружина, діти, релігія, гроші… Усе це протистояло нашому коханню. А я була просто коханкою. Тулилася на задвірках його життя. У мене не було ані найменшого шансу. Ніколи. І найгірше те, що я завжди це розуміла. Ненавиджу себе за те, що закривала на це очі, ховала голову в пісок, як тупий страус. Прикидалася, що все коли-небудь владнається. Мені ж тридцять, бляха, років. Я думала, що впораюся. А коли Андреас пішов, я зламалася. Тож ось, Семе, тепер ви знаєте і можете припинити мене розпитувати. А ще, можливо, затямите собі назавжди, що одружені чоловіки мене ніскілечки не цікавлять. Якщо почнете співчувати мені чи жаліти, присягаюся, я закричу.