Він хотів заперечити, але вона різко смикнулася, вирвалася з його рук і побігла — спотикалася на снігу, мало не падала, але все одно бігла. Кинувшись навздогін, він знову схопив її.
— О Керрі… — тільки й сказав він.
І вона вже не виривалася. Може, втомилася, може, задихалася від плачу. Він обійняв її, і вона притислася до нього. Її плечі здригалися, і вона плакала, уткнувшись у його куртку.
Цілий день він мріяв обійняти її, притиснути до себе. Керрі була така худенька, майже невагома. Сему здавалося, що крізь усі шари зимового одягу він відчуває, як б’ється її серце.
Її хутряна шапка лоскотала його щоку, а шкіра пахла солодкою свіжістю.
— О Керрі! — знову сказав він і спіймав себе на думці, що не годиться бути таким задоволеним і захопленим, коли вона страждає, почувається самотньою і нещасною. Він спробував заспокоїти її: — Усе буде гаразд.
— Не буде.
У її голосі вчувалися холод і рішучість, і Сем зрозумів, що немає сенсу говорити банальні, заяложені фрази. Стоячи посеред дороги й обіймаючи Керрі, він раптом збагнув, що не знає, як далі поводитися, що робити. А таке з ним траплялося вкрай рідко, бо зазвичай інтуїція не підводила — завжди підказувала, що робити в певній ситуації, особливо коли йшлося про почуття. А зараз він почувався вкрай розгубленим. Керрі красива, розумна, бажана, але разом з тим дуже складна особистість. Можливо, саме тому вона й досі лишається для нього загадкою. Знадобиться багато часу й терпіння, щоб зрозуміти її.
І він цілком із цим погодився і змирився. Повторив:
— Усе буде гаразд.
— Як ви можете знати?
Оскільки він у цьому не сумнівався, тому й не бачив сенсу сперечатися далі. Незабаром вона припинила плакати.
Вона ніби намагалася опанувати себе. Обережно відсторонивши Керрі від себе, Сем дивився, як вона рукавичкою витирає мокрі від сліз щоки.
— Вибачте, — сказав він.
— За що?
— Я цього не хотів, не очікував. Я не хотів вас засмутити. Просто думав забрати ялинку і трохи прогулятися. Жодних таємних мотивів. Але чомусь усе пішло не так.
— Ви зовсім не винні. Якось усе по-дурному вийшло.
— Я розповів про Дебору, бо мені треба було виговоритися. Але я зовсім не хотів вас розсердити.
— Знаю. І пропоную про все забути. Удамо, що нічого цього не було. І все-таки прогуляємося колишнім маєтком.
— Але ми все-таки поговорили. А розмова завжди на користь. Я думав, ми ніколи не зможемо поговорити.
— Ви впевнені, що з розмови буде якесь пуття? Я от — зовсім ні.
— Розмова завжди все розставляє по місцях. Так легше розуміти одне одного.
— Не впевнена, що хочу, щоб мене розуміли. Знаю тільки, що понад усе мрію, щоб мені просто дали спокій. Можливо, саме цього я наразі й потребую. Почуватися незалежною. І не прив’язаною ні до кого.
«Ну не варто бути у цьому такою впевненою», — подумав Сем, але не промовив уголос.
Люсі
Четвер, 21 грудня
Сьогодні вранці Сем і Керрі поїхали по різдвяну ялинку. А ми з місис Снід прибрали їдальню. Там усе було в пилюці, бо кімнатою давно не користувалися. Ми повісили на двері табличку «Не турбувати», щоб ніхто до нас не заходив. Місис Снід запалила в каміні папірець, аби перевірити, чи немає в димоході пташиних гнізд, але дим добре пішов угору, і вона сказала, що ми зможемо розпалити камін, а отже, кімната набуде святкового вигляду.
У їдальні стояло кілька картонних коробок, і ми думали, що там самі лише старі газети, але, розібравши їх, знайшли чотири срібні підсвічники — страшенно брудні, але гарні. Усе зайве ми віднесли у стару контору. Товсті жакардові штори були всі в пилюці, тож ми принесли з посудомийні драбину, зняли їх, витрусили в саду й повісили назад. Я помила вікно, а місис Снід почистила плитку біля каміна, а потім ми пересунули стіл, і місис Снід добре попилососила підлогу. Затим ми протерли всі меблі, а після цього почистили підсвічники — на це знадобилася ціла вічність, бо на них багато різьблення й візерунків. Поки я ходила до крамниці, щоб купити свічки (високі, кремові, трохи схожі на церковні), місис Снід у своїй шафі з білизною шукала скатертину. На жаль, скатертини не виявила, зате знайшла лляне простирадло, яке цілком згодиться. Під нього ми постелили товстий плед, щоб не зіпсувати стіл. Більше нічого не встигли, тому що місис Снід треба було йти додому готувати обід для Артура, але з підсвічниками і каміном, у якому можна будь-якої хвилини розпалити вогонь, їдальня стала по-справжньому святковою.