Люсі спала як дитина — долоня під щокою, довге волосся спадає на шию. Її ліжко стояло під мансардним вікном, повністю засипаним мокрим снігом. Елфріда ввімкнула лампу біля ліжка.
— Люсі, — погукала вона. — Дівчинка заворушилася, перевернулася, позіхнула і розплющила очі. — Люсі…
— М-м-м?
— Ти не спиш?
— Уже ні.
— Вставай. Хочу тобі дещо показати. А ще я зробила тобі чаю.
— Котра зараз година?
— За чверть восьма.
Люсі сонно сіла, протерла очі.
— Я думала, ще глибока ніч, — сказала вона.
— Ні. Уже ранок. І до того ж дуже красивий. Усі ще сплять, але я хочу тобі щось показати.
Люсі, яка все ніяк не могла прокинутися, встала з ліжка і загорнулася у світло-коричневий халат.
— Холодно, — мовила вона.
— Бо вітряно надворі. І знову сніг пішов.
У цілковитій тиші, що панувала в будинку, вони спустилися вниз. Вітальню заливало світло з вулиці.
— Ти тільки поглянь, — сказала Елфріда, а затим підійшла до вікна і вмостилася на канапі під вікном. — Яка краса! Я мусила розбудити тебе й показати це. Боялася, що сніг припиниться — і ти не побачиш. Але він сипле, і все таке саме гарне.
Люсі сіла біля неї і не відводила очей від картини за вікном. Трохи згодом вона сказала:
— Як у скляній кульці. У мене колись така була. Усередині вода і маленька церква, а якщо потрусиш — починав падати сніг.
— Я теж пам’ятаю такі кульки. Але ці сніжинки у світлі ліхтарів здаються золотими.
— Такі пейзажі малюють на різдвяних листівках. Однак коли дивишся на них, то здається, що насправді так не буває, — сказала Люсі.
— А вулиці які чисті! Ніхто ще не ходив і не їздив. Здається, ніби в усьому світі немає нікого, окрім нас. — Елфріда замовкла, про щось розмірковуючи. — Мабуть, дороги знову занесе. Добре, що нам нікуди не треба їхати. — Люсі здригнулася від холоду. — Ось, тримай чай.
Обхопивши чашку руками, вона зробила ковток. Якийсь час вони мовчки насолоджувалися картиною за вікном. Потім з’явилася автівка.
Об’їхавши церкву, рушила в бік головної дороги. Їхала повільно й обережно, залишаючи по собі дві темні довгі смуги.
Коли автомобіль зник з очей, Люсі спитала:
— А котра година зараз у Флориді?
Елфріда трохи розгубилася. Люсі ніколи не згадувала ні про Флориду, ні про маму, ні про нового маминого друга. Але швидко опанувала себе і якомога спокійніше відказала:
— Не знаю. Здається, різниця годин п’ять. Тож приблизно третя ночі. І, мабуть, там тепло і волого. Складно уявити. Я ніколи не була у Флориді. Та й загалом в Америці. — Елфріда чекала, що Люсі ще щось скаже, але та мовчала. — Хотіла б зараз бути там? — м’яко спитала Елфріда. — Синє небо, пальми, басейн…
— Ні. Мені б там не сподобалося. Тому я й не поїхала.
— Зате твоїй мамі точно сподобається. Ідеальна відпустка.
— Мені не подобається Рендалл Фішер.
— Чому?
— Якийсь він слизький. Навіть огидний.
— А може, ти помиляєшся? Може, він доволі милий і зовсім не страшний.
— Матуся саме так і думає.
— Ну що ж, я рада за неї.
— Мені в тисячу разів приємніше бути тут, ніж у Флориді. У нас тут справжнє Різдво. Правда ж, у нас буде справжнє свято?
— Сподіваюся, Люсі. Хоча я не зовсім упевнена. Але побачимо.
— Оскаре.
Оскар читав газету, затишно влаштувавшись біля каміна.
— Так, люба?
— Я залишаю тебе самого.
— Назавжди?
— Ні. Приблизно на пів години. Зателефонувала до Табіти Кеннеді — сходжу до неї по склянки й келихи для вечірки. У неї є кілька запасних коробок для прихожан церкви. І вона сказала, що охоче нам їх позичить.
— Чудово.
— Я візьму авто. Обіцяю їхати не швидше десяти кілометрів на годину й дуже обережно.
— Може, хочеш, щоб я поїхав з тобою?
— Якщо ти сам цього бажаєш.
— Звісно, я б волів побути вдома, але готовий допомогти, якщо треба.
— Може, коли повернуся, допоможеш дістати все з багажника і занести додому.
— Домовилися. Тоді покличеш мене. — Оскар замислився на секунду, а тоді запитав: — А де це всі? Чому в нас так тихо?
— Сем і Керрі поїхали в Баклі. А Люсі у себе в кімнаті пакує різдвяні подарунки. Якщо захочеш, погуляй трохи з Горасом. Уже не сніжить.
Оскар, схоже, не надто зрадів цій пропозиції, бо якось непевно відповів:
— Ага.
Елфріда всміхнулася, нахилилася і поцілувала його.