— Він приходив оцінити мою картину Девіда Вілкі. Виявилося, що то підробка, а не оригінал. Ще одна моя мрія розтанула як дим.
— Ти хотіла її продати?
— Я мусила це зробити. Але тепер уже нема про що говорити.
— Цікавий він, правда? Я про Джеймі. На вигляд як п’ятнадцятирічний хлопчак, а насправді не лише чудовий знавець своєї справи, а ще й батько трьох хлопчиків. А з Еммою ти знайома?
— Лише говорила телефоном, коли запрошувала їх.
— Вона дуже мила, проста, приязна. Розводить шетлендських поні, дресирує собак і керує всім у Кінґсферрі. Джеймі значно більше подобається вишукувати всілякі антикварні речі, старі підсвічники й забуті портрети. А Емма керує фермою, допомагає, коли окочуються вівці, і лагодить дах. А кого ти ще запросила?
— Ратлі, власника книгарні, з дружиною.
— Добре.
— Доктора Сінклера з дружиною.
— Знов-таки добре.
— Не знаю, як їх звати.
— Джорді й Дженет.
— І ще Снідів.
— Місис Снід і Арфура?
— Дізнавшись, що в нас будуть гості, вона запропонувала допомогти — розносити напої, мити склянки. Але я не могла допустити, щоб вона весь час сиділа сама на кухні, тому запросила її долучитися до нас і привести Арфура. І вона сказала, що він розноситиме напої.
— Наче дворецький.
— Вона стала доброю подругою нам з Оскаром. Я не могла не покликати їх.
— Вони будуть родзинкою вечірки.
Табіта допила каву, поставила філіжанку на стіл, й вони з Елфрідою зустрілися поглядами.
— Як Оскар? — запитала Табіта.
— Більш-менш. Але здебільшого сидить тихенько з газетою чи кросвордом.
— Пітер дав йому запасний ключ до органа в церкві. Ти знала про це?
— Ні. Оскар мені нічого не казав.
— Пітер думав, може, музика допоможе Оскару. Така собі терапія.
— Він ним так і не скористався. Оскар був у церкві лише раз, і то з Люсі — вона хотіла подивитися, як там всередині. Наскільки я знаю, більше він туди не заходив.
— Навряд чи йому від того візиту полегшало.
— Оскару не полегшення треба. Йому треба, щоб його не чіпали, щоб він сам пережив горе. І тільки він знає, чи швидко це станеться, а чи не дуже. А щодо наших гостей, очікуваних і неочікуваних, то, як не дивно, але мені здається, йому подобається, що в будинку постійно хтось метушиться. І Люсі він полюбив. Але, Табіто, він усе одно ще не отямився. Ми з Оскаром дуже близькі, але я бачу, що він досі закритий. Навіть для мене. Наче він десь далеко думками. В іншій країні. Може, мандрує. Може, десь у вигнанні. По той бік моря. І я не можу бути там з ним, бо не маю туди доступу.
— Пітер сказав би, що потрібне терпіння.
— Що-що, а терпіння ніколи не було моєю чеснотою. Та й загалом їх у мене небагато.
Табіта розсміялася і сказала:
— Не кажи так. Просто твої чесноти не такі, як в інших. Ще кави?
— Ні. Дякую, було дуже смачно. — Елфріда звелася на ноги. — Піду вже, не заважатиму. Дякую за посуд і за те, що вислухала.
— Я допоможу тобі скласти коробки в багажник. Вони не стільки важкі, як незручні. А завтра о шостій ми всі прийдемо до вас. У найкращому різдвяному вбранні. Вже чекаю не дочекаюся.
Оскар
Елфріда поїхала хвилин десять тому, і Оскар з головою поринув у кросворд із The Times, аж раптом його перервала Люсі. Вбрана у червону куртку й чоботи, дівчинка явно кудись зібралася.
— Оскаре.
— Привіт, каченятко, — сказав він і відклав газету. — А я думав, ти загортаєш різдвяні подарунки.
— Так, загортала, але в мене закінчилася стрічка. А де Елфріда?
— Поїхала до дружини священника. Хоче дещо взяти. Незабаром повернеться.
— Я просто хотіла спитати, чи не треба чогось у крамниці.
— Здається, ні. Вона тільки хотіла, щоб Гораса вивели погуляти.
— Гаразд, спершу забіжу у книгарню, а тоді сходимо з Горасом на пляж.
— Там дуже багато снігу.
— Нічого, я в чоботах.
— Ну дивися, щоб на вас ротвейлер знову не напав.
— Ой, не нагадуйте, — скривилася Люсі.
— Я скажу Елфріді, що ти повернешся до обіду.
Люсі пішла. За хвилину Оскар почув радісне гавкання Гораса, який зрозумів, що йде на прогулянку, потім відчинилися і зачинилися вхідні двері, і він знову лишився сам. Повернувся до кросворда. Шість по горизонталі. «Особливий стан художника, який характеризується сплеском творчих сил». Він замислився. І тут задзвонив телефон.
Першим інстинктивним бажанням було завмерти, не вставати, нехай хтось інший візьме слухавку. Але за мить Оскар згадав, що вдома нікого немає. Тому дещо роздратовано поклав газету, сховав ручку в кишеню, важко звівся на ноги й пішов на сходи, до телефона.