— Естейт-хаус.
— Чи можу я поговорити з містером Бланделлом? — запитав жіночий голос із сильним шотландським акцентом.
— Я слухаю.
— О, містере Бланделле, це медсестра Томсон із клініки в Інвернессі. На жаль, маю сумні новини. Сьогодні вранці помер майор Біллікліфф. А ви записані в мене як його найближчий родич.
Старий Біллікліфф. Помер. Оскар не знав, що відповісти.
— Ясно, — сказав він, і це було все, що він зміг із себе витиснути.
— Він дуже мирно відійшов. Спокійно.
— Радий це чути. Дуже дякую, що повідомили.
— Потрібно забрати його особисті речі. Якби ви могли…
— Звісно, — перебив Оскар.
— А також організаційні моменти… — медсестра тактовно замовкла, але Оскар чудово розумів, до чого вона веде.
— Звісно, — повторив він. — Дякую. І дякую, що піклувалися про нього. Я буду на зв’язку.
— Дякую, містере Бланделле. Щиро вам співчуваю. На все добре.
— До побачення.
Поклавши слухавку, Оскар раптом відчув, що конче потребує сісти, тому вмостився на першій сходинці східців, що вели до мансардного поверху. Біллікліфф помер, а він, Оскар, не лише його «найближчий родич», а й виконавець заповіту. У голову полізли негідні дріб’язкові думки. І він навіть зрадів, що Елфріди немає вдома, інакше міг би озвучити їх уголос.
Як же типово для цього старого ідіота — взяти й померти саме зараз. У них повний дім гостей, на носі Різдво, до Інвернесса не доїхати — дороги засипані снігом. Якби Біллікліфф надумав спланувати дату смерті, більш «зручний» час для цього він навряд чи підібрав би.
А потім Оскар згадав, як він ішов з лікарні, лишивши старого там самого, й одразу перестав на нього злитися. Йому зробилося страшенно сумно, що Біллікліфф помер самотнім, а вони з Елфрідою, хоч і планували, так і не вибралися до нього, щоб загладити свою першу нелюб’язну зустріч і попрощатися. Оскар задумався, що робити далі. Очевидно, що м’яч на його стороні, і саме він повинен якось діяти, взяти ініціативу в свої руки, але й гадки не мав, із чого починати. Він сидів на сходинці розгублений, як кит, якого викинуло на берег. І раптом він усвідомив, що минуло менше двох місяців від того жахливого вечора, коли йому повідомили, що Ґлорія і Франческа померли. Він майже не пам’ятав, що ж було далі. На похорон у церкву Дібтона набилася сила-силенна людей, не надто красномовний вікарій намагався підібрати правильні слова, він, Оскар, у красивому чорному пальто стояв у першому ряду. Але він зовсім не пам’ятав, як туди дістався. І взагалі не міг пригадати, як готувалися до похорону. Знав лише, що в якийсь момент з’явився Джилс, старший син Ґлорії, і взяв усе в свої руки, а ледь живий від шоку Оскар просто робив, що йому казали. Джилс, який Оскару ніколи особливо не подобався, виявився надзвичайно метикуватим і жвавим. Усе котилося, як помазаний віз, і весь той жах швидко лишився в минулому.
Коли все закінчилося, Оскар вирішив, що з ним уже ніколи нічого не станеться, і просто існував один безглуздий день за іншим, наче зомбі. Потім Джилс знову приїхав у Ґранж і повідомив, що Оскару треба виїжджати, бо вони виставляють будинок на продаж. Оскар не обурився і не заперечував. Джилс знову все взяв у свої руки, а Оскар вибрав шлях найменшого спротиву і поплив за течією, погоджуючись з усім. І тільки коли зайшла мова про будинок для людей похилого віку, він уперше відчув щось схоже на тривогу.
Але тепер усе інакше. Тепер настала його черга взяти все у свої руки. Як він примудрився втрапити в таку халепу? Оскар знову пригадав той холодний ранок, коли привіз майора Біллікліффа в лікарню в Інвернесс. Пригадав, як старий говорив і говорив, як з нього суцільним малозрозумілим потоком лилися спогади. Потім він сказав: «Завжди мусиш готуватися до найгіршого, а сподіватися на найкраще» і попросив Оскара стати його виконавцем заповіту.
Юрист. Оскар записав його ім’я у щоденник. Підвівшись зі сходів, пішов у вітальню, знайшов щоденник на так званому робочому столі, погортав сторінки. Так, є. Мардо Маккензі. Тільки Біллікліфф міг обрати собі юриста з таким, м’яко кажучи, незвичним ім’ям. Мардо Маккензі, «Маккензі і Стаут», Саут-стріт, Інвернесс.
Номера телефону не було. Тому Оскар пошукав його в телефонному довіднику, переписав у щоденник і повернувся на сходи.
Знову сівши на сходинку, зняв телефон зі стола, поставив поруч і набрав номер.
«Треба організувати похорон, — подумав він. — Відспівування у церкві. А ще повідомити людей у містечку. Обов’язково сказати Пітеру Кеннеді. Написати оголошення в газету. Лише кілька рядків. Але в яку саме? Національну чи місцеву…»