Онімілий від несподіванки, Оскар сидів на сходинці, притискаючи слухавку до вуха.
— Містере Бланделле?
— Так, я тут.
— Мені здалося, що зв’язок перервався.
— Ні. Я на місці.
— Розумію, що спадщина не дуже велика, але містер Біллікліфф хотів, щоб ви знали, який він вдячний за вашу доброту.
— Але я не був до нього добрим.
Якщо юрист і почув цю фразу, то ніяк на неї не зреагував.
— Ви знаєте, про який будинок ідеться?
— Так, я був там двічі. І, звичайно, бував там колись давно, коли там ще мешкав лісник, а моя бабуся жила в Коррідейлі.
— Я оформлював папери, коли майор Біллікліфф купив його. Певна річ, будинок доволі скромний, але, я б сказав, з непоганою перспективою.
— Так. Так. Вибачте, що я такий небагатослівний, просто я розгубився і не знаю, що сказати.
— Розумію.
— Я ніколи не думав… не очікував…
— Усе, що я вам щойно розповів, я напишу в офіційному листі. І ви вже вирішуватимете, що робити далі. І не хвилюйтеся щодо похорону. Я поговорю з містером Лаґґом, і він усе організує.
— Дякую, — сказав Оскар, але швидко зрозумів, що цього замало, і додав: — Дуже-дуже вам дякую.
— Радий допомогти, містере Бланделле. До побачення. Щасливого Різдва.
І юрист поклав слухавку. Оскар повільно опустив і свою. Старий Біллікліфф виявився дивовижною людиною. Збентежений Оскар задумливо почухав потилицю. І сказав, звертаючись до порожнього будинку:
— От срака-мотика.
Він надовго задумався, згадуючи маленький будиночок на території Коррідейла. Але згадував не про те, яким він його застав, коли там жив Біллікліфф, а яким він був давно, коли там мешкав лісник і його дружина, яка підтримувала домашній затишок.
Тоді там вирувало життя — під ногами крутилося четверо дітей, троє собак, клітка з тхорами стояла на задньому дворі, а на довгих мотузках завжди сушилася білизна. У каміні горів ароматний торф, а маленького Оскара голосно і радісно зустрічали й одразу ставили перед ним тарілку з гарячими булочками, з яких стікало розтоплене масло. Оскар спробував пригадати, як у будинку розташовувалися кімнати, але в ті часи він ніколи не заходив далі вітальні, у якій пахло парафіном із ламп і свіжим хлібом.
І тепер цей будинок належить йому.
Оскар глянув на годинник. П’ять хвилин на першу. Раптом йому страшенно захотілося випити. Зазвичай він не вживав спиртного в середині дня, а якщо й пив, то лише келих лагера. Та зараз він потребував — так, саме потребував — склянку джину з тоніком, бо хотів бодай трохи заспокоїтися і набратися сміливості, щоб упоратися з новинами, які так раптово на нього звалилися.
Оскар підвівся, спустився на кухню і пішов до полички, яка виконувала роль винного льоху. Знайшов пів пляшки джину, пляшку тоніка, приніс усе це на кухню, взяв склянку і зробив собі коктейль.
Аж тут відчинилися вхідні двері.
— Оскаре! — гукнула Елфріда.
— Я тут.
— Можеш мені допомогти?
Він вийшов до неї зі склянкою в руках.
— Я потай випиваю. Став таємним алкоголіком.
Схоже, Елфріду це не дуже занепокоїло.
— А-а. Ну молодець, але в мене дві великі коробки у багажнику.
Вона так і стояла на порозі, не зачинивши двері. Простягнувши руку, він штовхнув їх і сказав:
— Потім.
— Але…
— Потім принесемо. Заходь. Мені треба з тобою поговорити. Є новини.
Елфріда витріщила очі й перелякано запитала:
— Погані?
— Ні, не погані, зовсім. Знімай накидку, ходімо на кухню, сядемо і поговоримо.
— А де Люсі?
— Пішла з Горасом спершу до крамниці, щоб купити стрічку, а потім на прогулянку. А Сем з Керрі ще не повернулися. Тож ми поки що самі. Тому не втрачай нагоду спокійно посидіти. Джину з тоніком хочеш?
— Якщо ми й справді питимемо серед білого дня, то я краще буду херес. — Елфріда розстібнула накидку, кинула її на поручні та пройшла слідом за Оскаром на кухню. — Оскаре, ти аж розчервонівся. Що відбувається?
— Зараз розповім.
Вона сіла до столу, він приніс їй херес і теж опустився на стілець.
— За тебе, люба.
— І за тебе, Оскаре.
Джин з тоніком виявився доволі міцний, але смачний і саме такий, якого Оскар потребував. Поставивши склянку, він сказав: