— Я розповідатиму повільно, бо все доволі складно. Але не перебивай мене і дослухай до кінця, гаразд? Інакше я зіб’юся.
— Спробую.
— Добре. Отже, новина перша. Майор Біллікліфф помер сьогодні вранці. Мені телефонували з лікарні.
— Ох, Оскаре, — прошепотіла Елфріда, прикривши рота долонею.
— Знаю. Ми так до нього і не з’їздили. Не посиділи біля нього, не пригостили виноградом. Але ти ж розумієш, що з такими дорогами ми б ніяк до нього не дісталися.
— Та річ не в цьому. Прикро, що він помер самотою…
— Ні, він не був самотній. Він лежав у хорошій лікарні, його доглядали турботливі медсестри, поруч постійно були люди. Удома, відколи померла його дружина, він по-справжньому був самотній. А в лікарні ні.
— Можливо, ти й маєш слушність, — погодилася Елфріда, а тоді важко зітхнула і мовила: — Але ж тепер ми маємо клопіт. Ти записаний як його найближчий родич. Отже…
— Заспокойся. Послухай мене, — перебив її Оскар.
І він усе їй розповів. Про те, як зателефонував юристові, Мардо Маккензі, про те, як той запевнив, що все вирішить і владнає. Про трунаря з Інвернесса, містера Лаґґа, який займеться всіма організаційними питаннями — від крематорію до зали для поминок.
— А коли похорон? — спитала Елфріда.
— Він сказав, наприкінці наступного тижня. Сніг же не лежатиме вічно. Рано чи пізно розтане, і тоді люди з Крейґана зможуть спокійно доїхати до міста на похорон.
— Треба написати оголошення в газеті.
— Мардо Маккензі подбає і про це.
— І повідомити місцевих.
— Я зателефоную Пітеру Кеннеді.
— Ой божечки, який же незручний час вибрав майор, щоби померти.
— Я теж про це подумав, дізнавшись, що він помер. А потім опанував себе і відігнав подалі такі нехристиянські думки.
— Гаразд. Згодна з тобою. Це все?
— Ні, Елфрідо. Ще не все.
— Не може бути.
— Попередній заповіт Біллікліффа утратив чинність, бо його дружина померла і йому довелося писати новий. І він усе своє майно залишив мені. Ні, мовчи, поки я не закінчу. Це означає, що мені дістався будинок, автівка, собака і заощадження. Після сплати всіх рахунків лишиться приблизно дві з половиною тисячі. Все, що в нього було. Він жив на пенсію.
— Будинок? Він лишив тобі свій будинок? Боже, як це зворушливо. Як мило. Який добрий чоловік. У нього справді не залишилося нікого з родичів? Ані душі?
— Нікого.
— Бідний самотній чоловік. Ох Оскаре, ми так жахливо до нього ставилися.
— Але ж він того не знав. Ми ж тільки одне з одним розмовляли.
— Ми ладні були ховатися за диваном, якщо він зайде в гості.
— Не нагадуй мені про це.
— І що ти робитимеш з будинком?
— Не знаю. Ще не встиг про це подумати. Мабуть, продам. Але спершу там треба прибрати і, можливо, продезинфікувати.
— А який він?
— Ти ж знаєш. Бачила його. Не вартий доброго слова.
— Ні, я маю на увазі, скільки там кімнат? Чи є кухня? Ванна?
— Ну… Як кажуть агенти з продажу нерухомості, мабуть, там дві кімнати вгорі, дві внизу, а кухня і ванна, найімовірніше, добудовані вже після війни.
— А куди виходять вікна?
На мить Оскар задумався, а тоді відповів:
— Вхідні двері виходять на північ, отже, лицьовий бік — на південь.
— А сад є?
— Так, мабуть, є трохи землі. Не дуже пам’ятаю. Місис Ферґюсон, дружина лісника, вирощувала картоплю і цибулю порей. А ще там була яблуня…
Елфріда якусь хвилину мовчала, перетравлюючи почуте, а потім, неабияк здивувавши Оскара, запропонувала:
— То, може, переїжджай туди?
Оскар, не вірячи власним вухам, витріщився на неї.
— Переїхати? Самому?
— Ні, дурненький. Зі мною.
— Але ж ти сама говорила, що будинок жахливий.
— Так усе ж можна виправити. Не буває таких будинків, які не можна прибрати, вичистити, відремонтувати. Я впевнена, що коли там жив лісник, це було дуже приємне і затишне місце. Нам він здався жахливим тому, що там було брудно, хазяїн довго шукав свій слуховий апарат серед мотлоху, усе було вкрите собачою шерстю і скрізь стояли переповнені недопалками попільнички й замацані склянки. Але ж сам будинок у цьому бруді не винен.
— Але ж у мене є дім. Оцей.
— Половина дому. Це недостатня гарантія стабільності. Ти можеш продати свою частину, отримати сімдесят п’ять тисяч фунтів, відремонтувати будинок майора Біллікліффа і жити в ньому щасливо.
— Ти пропонуєш продати будинок? І переїхати з Крейґана?
— Оскаре, не лякайся. Це справді непогана ідея. Сему Говарду будинок припав до душі, а Г’ю Маклеллан мріє продати свою половину. Я знаю, що тобі тут подобається. Мені теж. Але погодься, дім великий, майже без меблів. А коли Сем, Керрі й Люсі поїдуть, ми знову залишимося тут самі, як дві горошини у порожньому стручку. Крім того, мені здається, цей будинок призначений для великої сім’ї, а не для пари стариганів, як ми з тобою. Тут мають жити молоді люди, рости діти…