— А коли можна буде сказати решті? Керрі й Люсі?
— Після розмови із Семом.
— А якщо будинок Біллікліффа виявиться справжньою руїною?
— Тоді треба буде ще подумати.
— Дочекатися не можу, коли ми поїдемо подивитися на нього. Але сьогодні не вийде — дороги заметені снігом. І завтра теж… Треба буде готуватися до вечірки.
— А в неділю?
— Та у неділю ж Різдво!
— Ну й нічого страшного. Уранці з’їздимо.
— Гаразд. Домовилися. Може, попросимо Сема, щоб відвіз нас своєю автівкою? А то ще в якийсь рівчак звалимося. — Елфріда задумалася на мить, і в неї з’явилася ще краща ідея. — Я знаю, знаю! Поїдемо всі разом, з Керрі й Люсі.
Але Оскар від цього був не в захваті.
— Аж п’ятеро людей, і у кожного виникнуть ідеї та пропозиції.
— Так навіть краще. Впевнена, Сем нам тільки допоможе. Він чоловік практичний, тож подивиться на будинок, простукає стіни, визначить, чи не вогкі вони. Якщо ми поїдемо в Коррідейл вранці й не буде снігу чи дощу, можна влаштувати пікнік. Зимовий пікнік! Я зварю каструлю «супу з того, що бог послав». Оскаре, чекай, а в нас є ключі від будинку майора Біллікліффа?
Про ключі Оскар не подумав.
— Ні, немає.
— Тоді як ми туди потрапимо?
— У Роуз Міллер повинен бути ключ. Або вона знає, у кого він є. Я до неї зателефоную. Хай там що, а я маю їй повідомити, що старий помер. Хоча, можливо, вона вже знає. І треба обов’язково зателефонувати Пітеру Кеннеді.
Керрі
Вони поїхали в Баклі вузькою об’їзною дорогою, що звивалася уздовж узбережжя. Пейзаж був по-справжньому зимовий: білі пагорби, сіре небо, яким північний морський вітер гнав хмари, і безкраї, вкриті снігом пустища і болота. Автомобіль виїхав на вершину невисокого пагорба, і Керрі побачила внизу вузьку морську затоку. На іншому березі виднілися хвойні ліси, а над покинутим і майже зруйнованим пірсом купчилися білі будиночки.
Керрі була тут уперше.
— Як називається ця затока? — спитала вона.
— Лох-Фада. Пташиний заповідник, — відповів Сем.
Дорога повернула і пішла уздовж берега. Кам’янистий пляж був доволі непривітний. Море від припливу зробилося таким само сірим, як і небо над головою, і вкрилося піною. Вдалечині, на піщаній обмілині, відпочивало кілька тюленів. Поки Керрі спостерігала за ними, зі сходу до невеличкого озерця, поки що не затопленого припливом, пролетіла зграя качок.
У дальньому кінці затоки над водою здіймався автомобільний міст, за яким починалася вузька гірська долина, поросла чагарями й папороттю, яка тягнулася аж до гір. Виїхавши на головну дорогу, вони повернули на північ. Тут уже проїхали снігоприбиральні автомобілі, розсипали пісок, і на дорозі утворилася каша. Між дорогою і морем розкинулися фермерські угіддя: складені з каміння загорожі, у яких збилися в купу, намагаючись зігрітися, вівці; над невеличкими фермерськими будиночками клубочився пахучий торф’яний дим. Полем поволі сунув трактор, тягнучи за собою візок із сіном. З будинку визирнула жінка і кинула шматки хліба гусям, що ґелґотіли у дворі. Трохи далі, на узбіччі, низько опустивши голову, щоб захиститися від вітру, і спираючись на довгу палицю, поволі йшов самотній чоловік. Слідом за ним брів пастуший собака. Чоловік спинився, щоби пропустити їх, і підняв руку в рукавичці на знак вітання.
— Він ніби зійшов з картини Брейґеля, — сказала Керрі. Вона пригадала ферми на півдні Англії, порослі буйною зеленню, і татову присадибну ділянку в Корнволлі, де корови всю зиму пасуться на луках.
— Навіть не уявляю, як можна працювати на фермі за такої погоди, — сказала вона. — Здається, тут люди не живуть, а виживають.
— Вони призвичаїлися до цього клімату, їх уже не здивуєш морозами чи заметіллю. Зими тут завжди холодні. Але й тутешній люд витривалий.
— Інакше ніяк.
Вони їхали подивитися вовняну фабрику, з якою тепер пов’язане майбутнє Сема Говарда. Керрі вже шкодувала, що сама попросилася туди. «Я б хотіла побачити вашу фабрику», — сказала вона, але зовсім не очікувала, що він так ухопиться за цю ідею. А потім сталася та прикра розмова… Сьогодні ж уранці вже запізно було відмовлятися, щось придумувати і прикидатися, що насправді їй не так уже й цікаво.
Запізно. Але тепер уже не стерти з пам’яті емоційний вибух чесності, коли вона розповіла ту правду, яку так старанно приховувала, замасковувала, сподівалася, що ніхто не помітить. Керрі й сама не розуміла, як так вийшло, але чудово знала, чому так швидко упав її захист, чому вона відчинила двері до свого нещасного серця.
Це все через Коррідейл. Через те місце. Сніг, що виблискував на сонці, сосновий аромат, синє небо, гори по той бік затоки, води якої сяють і мерехтять. Зимове сонце пригріває крізь куртку, свіжий сніг виблискує і рипить під ногами, Керрі із задоволенням вдихає свіже холодне повітря. Австрія. Обербойрен. І Андреас. Вони разом. Це він, Андреас, крокує поруч із нею і весь час говорить, говорить, а в голосі, як завжди, вчувається сміх. Андреас. Вони будують разом плани на майбутнє, кохаються. Ілюзія була така сильна, що, здається, вона відчула свіжий лимонний аромат його гелю після гоління. Та навіть попри те, що настільки гостро відчувала його присутність, вона розуміла, що це просто гра її розбурханої уяви. Бо Андреаса немає. Він повернувся до Інґи, до дітей, залишивши Керрі з таким невимовним болем, що вона раптово й одразу втратила притаманні їй урівноваженість і розсудливість.
Слухаючи Сема, який розповідав про свою дружину, про невдалий шлюб і переїзд із Нью-Йорка, вона ніби ще раз пережила своє горе, а коли з його вуст зірвалося те жахливе слово «відмовилися», Керрі охопила така лють, якої вона зовсім не очікувала від себе, і полилися слова розпачу і злості. Тільки сльози могли зупинити той потік. Сльози, після яких вона відчула сором і приниження. Тому різко розвернулася і кинулася тікати, але Сем схопив її, обійняв і міцно притиснув до себе. Наче дитину в істериці.
Мабуть, подумала Керрі, у книжці чи фільмі цей момент став би щасливим завершенням. Фінальні обійми після ворожості й непорозумінь. Камера від’їжджає і вихоплює панораму неба зі зграєю гусей, які повертаються додому, чи якийсь інший символічний об’єкт. Звучить музика, мелькають титри, з’являється приємне відчуття, що тепер усе буде гаразд.
Але життя на цьому не закінчується. Воно триває. Семові обійми, його руки на її плечах, його дотики і близькість заспокоїли її, але не розтопили криги в її серці. Вона аж ніяк не змінилася.
Вона та сама тридцятирічна Керрі, а той, кого вона щиро кохала, пішов навіки. Можливо, так навіть краще — жити із замерзлим, як ці поля навколо, серцем. Можливо, саме такою вона й хоче залишитися.
Нещодавно Елфріда сумно сказала: «У світі повно одружених чоловіків». Мабуть, краще ні з ким надто близько не сходитися. Що ближчими стають люди, то більша ймовірність зазнати болю.