Це все через Коррідейл. Через те місце. Сніг, що виблискував на сонці, сосновий аромат, синє небо, гори по той бік затоки, води якої сяють і мерехтять. Зимове сонце пригріває крізь куртку, свіжий сніг виблискує і рипить під ногами, Керрі із задоволенням вдихає свіже холодне повітря. Австрія. Обербойрен. І Андреас. Вони разом. Це він, Андреас, крокує поруч із нею і весь час говорить, говорить, а в голосі, як завжди, вчувається сміх. Андреас. Вони будують разом плани на майбутнє, кохаються. Ілюзія була така сильна, що, здається, вона відчула свіжий лимонний аромат його гелю після гоління. Та навіть попри те, що настільки гостро відчувала його присутність, вона розуміла, що це просто гра її розбурханої уяви. Бо Андреаса немає. Він повернувся до Інґи, до дітей, залишивши Керрі з таким невимовним болем, що вона раптово й одразу втратила притаманні їй урівноваженість і розсудливість.
Слухаючи Сема, який розповідав про свою дружину, про невдалий шлюб і переїзд із Нью-Йорка, вона ніби ще раз пережила своє горе, а коли з його вуст зірвалося те жахливе слово «відмовилися», Керрі охопила така лють, якої вона зовсім не очікувала від себе, і полилися слова розпачу і злості. Тільки сльози могли зупинити той потік. Сльози, після яких вона відчула сором і приниження. Тому різко розвернулася і кинулася тікати, але Сем схопив її, обійняв і міцно притиснув до себе. Наче дитину в істериці.
Мабуть, подумала Керрі, у книжці чи фільмі цей момент став би щасливим завершенням. Фінальні обійми після ворожості й непорозумінь. Камера від’їжджає і вихоплює панораму неба зі зграєю гусей, які повертаються додому, чи якийсь інший символічний об’єкт. Звучить музика, мелькають титри, з’являється приємне відчуття, що тепер усе буде гаразд.
Але життя на цьому не закінчується. Воно триває. Семові обійми, його руки на її плечах, його дотики і близькість заспокоїли її, але не розтопили криги в її серці. Вона аж ніяк не змінилася.
Вона та сама тридцятирічна Керрі, а той, кого вона щиро кохала, пішов навіки. Можливо, так навіть краще — жити із замерзлим, як ці поля навколо, серцем. Можливо, саме такою вона й хоче залишитися.
Нещодавно Елфріда сумно сказала: «У світі повно одружених чоловіків». Мабуть, краще ні з ким надто близько не сходитися. Що ближчими стають люди, то більша ймовірність зазнати болю.
Фабрика Мактаґґертів у Баклі стояла на околиці містечка, схована від дороги за кам’яною стіною з масивними кованими металевими воротами, достатньо широкими, щоб крізь них міг проїхати кінь із возом. Угорі над ворітьми здіймалася декоративна арка з якимсь гербом по центру.
Цього ранку ворота стояли відчинені, і за ними виднілася простора територія з круглими клумбами, обкладеними по периметру невеликими каменями. Все було вкрите снігом, і на клумбах, певна річ, нічого не росло, але Керрі не сумнівалася: влітку тут буяють герані, лобелії, обреції та безліч інших квітів.
На снігу не видно було ані відбитків ніг, ані слідів від шин. Напевно, Керрі й Сем — сьогодні перші й останні відвідувачі. Коли вони проїжджали під аркою, Керрі побачила фабрику крізь лобове скло й одразу зрозуміла, чому її внесли до списку пам’яток архітектури. Звісно, над похилим дахом стирчала величезна труба, а навколо купчилися різноманітні навіси й складські приміщення, проте головна будівля все одно мала фантастичний, величний вигляд.
Довгий кам’яний фасад тішив око симетричністю. Над центральним фронтоном височіла вежа з годинником. На другому поверсі під нею виднілося одне-єдине напівкругле віконце, а одразу під ним — величні двостулкові двері. Від центральної частини відходили два крила з рядом подвійних вікон. У похилому, вкритому шифером даху виднілися мансардні вікна, а кам’яні стіни прикрашав темний блискучий плющ.
Під’їхавши до входу, Сем зупинився, і вони вийшли на сніг. Керрі хвилину постояла, роззираючись навколо. Сем підійшов і став поруч, сховавши руки у глибокі кишені куртки.
— Ну як вам? — нарешті запитав він.
— Дуже гарно.
— Я ж казав — це не можна зносити й будувати наново.
— Я думала, це темна і похмура будівля. Типова фабрика. А вона більше схожа на старовинну школу. Бракує лише кількох футбольних полів.
— Перші фабричні будівлі стояли позаду, ближче до річки. А цю будівлю звели в 1865 році — вона відносно нова. Її будували як парадну, показову. Тут розміщувалися контора, торговельні зали, кімнати для нарад тощо. Обладнували навіть читальну залу для працівників — хороший приклад такої собі батьківської турботи вікторіанських часів. На першому поверсі зберігали готові вироби, а на другому розміщувався склад вовни. Ви, мабуть, пам’ятаєте, фабрика почала працювати із середини вісімнадцятого століття. Ну і, звісно, збудували її саме тут, тому що поруч річка.