— Усе має доволі пристойний вигляд. Аж не віриться, що фабрику залило водою.
— Тоді приготуйтеся. Зараз будете шокована.
Сем дістав з кишені великий ключ, вставив його у мідний замок, провернув, штовхнув двері й відступив убік. Керрі переступила через поріг і увійшла у квадратний хол з високою стелею.
Руїна.
Порожньо. Немає нічого. По стінах видно, що вода піднялася до півтора метра. Гарні флокові шпалери збереглися вгорі, а знизу всі намокли, поцвіли й лахміттям повідпадали від стін.
Дерев’яна підлога теж постраждала: старі дошки прогнили і провалилися, і крізь дірки виднілися балки, а далеко внизу — стіни фундаменту. У повітрі стояв стійкий запах цвілі й вологості.
— Тут була приймальня для відвідувачів і нових клієнтів. Важливо було одразу справити гарне враження. Наскільки я розумію, скрізь лежали килими і стояли чудові меблі, а на стінах висіли портрети Мактаґґертів, засновників виробництва. Як бачите, ліпнина збереглася, а все інше довелося викинути.
— А вода довго стояла?
— Приблизно тиждень. Коли вона зійшла, одразу встановили промислові вентилятори, аби бодай щось висушити і врятувати, але було вже запізно.
— А раніше такі повені траплялися?
— Один раз. Років п’ятдесят тому. Після того тут збудували дамбу і шлюз, щоб контролювати рівень води. Та цього разу дощі йшли безупинно, ще й був дуже сильний приплив, і річка вийшла з берегів.
— Це майже неможливо уявити.
— Так. Ходімо покажу все. Але ступайте обережно, щоб не провалитися під підлогу.
Сем відчинив двері углибині холу. Керрі рушила слідом, і вони потрапили у велику кімнату з кам’яною підлогою і скляною стелею. Кімнату порожню, пронизливо холодну й гулку. Мабуть, колись тут було виробниче приміщення, про що свідчили вмонтовані в підлогу кріплення, де колись стояли ткацькі верстати. Дерев’яні сходи без поруччя вели на другий поверх.
Все здавалося мертвим, сумним, покинутим.
— А що тут було? — спитала Керрі, і голос її луною відбився від високої стелі та голих, вкритих плямами стін.
— Це ткацький цех. Ферґус Скіннер — він був управителем фабрики, коли сталася повінь, — трохи розповів, що трапилося. Того вечора вони працювали аж до одинадцятої. Вода вже потроху почала прибувати, але вони сподівалися, що скоро спаде. Та не так сталося, як гадалося. Тоді вони заходилися підіймати з підлоги бодай щось. Відчайдушний крок, але майже марний. Вони витягли все, що змогли. Навіть прядильні рамки, хоча вони вже були дуже пошкоджені. Збереглися лише старі дерев’яні станки для прочісування вовни та ворсувальні машини. Але найгірше те, що вода дійшла до готових виробів — це були замовлення на тисячі фунтів, запаковані й готові до відправки. Саме ця втрата остаточно добила фабрику.
— А контора була в підвалі?
— На жаль, так. Ферґус сказав, що побіг туди, щоби бодай щось урятувати, але вода вже сягала йому по пояс, комп’ютери всі потонули, а документи плавали…
— А що було далі? Що сталося з працівниками?
— Усіх працівників звільнили. Інших варіантів не було. Але коли спала вода, близько сотні чоловіків прийшли, щоб допомогти врятувати хоч щось. На жаль, половину обладнання довелося викинути, включно з німецькими електронними човниковими станками, які купили зовсім недавно. От тобі й сучасні, надзвичайно дорогі технології. Вижило лише старе й не таке складне обладнання, човники, які купили вже вживаними і яким було по сорок-п’ятдесят років. Інженери демонтували кардочесальний верстат і почистили його, щоб він не заіржавів, тож ним можна буде й далі користуватися. Ще лишилося італійське обладнання. Воно зараз на складі. Плануємо відправити його в Мілан, хай полагодять, і зможемо знову на ньому працювати.
Керрі уважно і захоплено слухала, але відчувала, що починає замерзати. Вологість і холод пробралися навіть крізь товсті підошви її чобіт, і вона тремтіла. Помітивши це, Сем сказав:
— Керрі, вибачте. Коли починаю говорити про роботу, забуваю про все на світі. Може, годі вже? Може, вам набридло?
— Ні. Хочу побачити все. Хочу, щоб ви показали мені все, розказали, що плануєте зробити, що й де тут буде. Мені здається, що тут уже геть нічого не можна виправити. Просто мозок вибухає. Завдання здається просто нереальним. Його неможливо виконати.
— Немає нічого неможливого.
— Та все-таки… Це ж усе лягає на ваші плечі.
— Так, але в моїх руках мало не безмежні ресурси величезного концерну. А це вже інша розмова.