А ще Сем без нарікань розчищав доріжки у дворі, їздив з нею в супермаркет, поповнював Оскарів винний льох, з’їздив по різдвяну ялинку.
Ба більше — він встановив її на хистку підставку, а потім ще й позбавив усіх щорічного головного болю — розплутав і повісив гірлянди на ялинку.
За цей шляхетний учинок Оскар був йому особливо вдячний.
Крім того, він дуже допоміг Елфріді, коли вона вирішила продати свою картину — як кролика з капелюха, невідомо звідки дістав Джеймса Ерскіна-Ерла. Коли ж з’ясувалося, що їхні надії марні, бо картина виявилася підробкою, він неабияк засмутився, ніби в цьому була його провина.
Такий чоловік не може не подобатися. Вони з Оскаром (а Оскара важко обдурити) одразу ж подружилися, попри чималу різницю у віці. Коли вони лишалися вдвох, у них ніколи не закінчувалися теми для розмови — Оскар любив розповідати про своє дитинство у Коррідейлі. Він багато знав про ці місця і тутешніх людей — і поділився із Семом безліччю цікавих і веселих історій про той край, де він планував оселитися.
Щодо Оскара, то він явно тішився товариством іншого чоловіка — нехай і малознайомого, але дуже привітного і симпатичного. Він захоплювався Семовою кар’єрою, із цікавістю слухав про його дитинство в Йоркширі, роки роботи в Лондоні та Нью-Йорку, а тепер щиро вболівав за нього, оскільки розумів, як важко буде відновити затоплену і збанкрутілу фабрику. Оскар ще пам’ятав стару фабрику Мактаґґертів, пам’ятав, які чудові твідові вироби вона виготовляла, і зараз його дивувало все: і грандіозні плани концерну «Старрок і Свінфілд», і дороге швейцарське обладнання, і дива сучасних технологій, і плани збуту люксових виробів, і програми перепідготовки працівників — найціннішого активу фабрики.
Кілька разів вони ходили удвох у гольф-клуб і паб, щоб за дружньою чоловічою бесідою провести час.
Елфріда теж була в захваті від гостя. До того ж вона ніколи не вміла опиратися чарам привабливого чоловіка, особливо якщо він сміявся з її дивних жартів і вмів приготувати ідеальний сухий мартіні.
Щодо Люсі, то одного вечора, коли Керрі прийшла поцілувати її на ніч, вона зізналася, що Сем схожий на молодого Мела Ґібсона.
— То він тобі подобається? — здивовано спитала Керрі.
— Так. Він чудовий, і з ним комфортно. Зазвичай я соромлюся, коли розмовляю з батьками своїх подруг або загалом із чоловіками, а Сем наче дядько, якого знаєш усе життя, чи давній друг батьків.
Так усе було. І так би й залишилося, якби не те, що сталося вчора.
І сьогодні зранку.
Хоча насправді нічого особливого не сталося. Просто коли вона ходила за Семом холодними порожніми приміщеннями фабрики, лункими коридорами, закинутими залами і фарбувальними цехами, Керрі побачила зовсім іншого чоловіка.
Він змінився на очах, упевнено і переконливо розповідаючи про повінь, будуючи плани на майбутнє, називаючи такі цифри, від яких у неї паморочилося в голові. Раз чи двічі він спробував пояснити тонкощі процесу прядіння і ткацтва, але вона мало що розуміла, ніби він говорив іноземною мовою.
Власна тупість дратувала її, вона почувалася зляканою і розгубленою.
Зате Сем, опинившись у своїй стихії, став зовсім іншим, ніби переродився. Це був не той люб’язний і привітний незнайомець, який одного вечора з’явився на порозі їхнього дому, а чоловік, який має владу, на думку якого треба зважати і якому краще не переходити дорогу.
Нарешті Сем підійшов до неї, тримаючи в руках два напої та дві упаковки горішків.
— Вибачте, — мовив він, поставивши все на стіл і підсунувши собі стілець. — Поговорили трохи.
— Про що?
— Про футбол, риболовлю, погоду. Про що ж іще?
Собі Сем узяв пиво.
Піднявши високий кухоль, він сказав:
— Slainte.
Їхні погляди зустрілися, і Керрі мовила:
— Я не знаю цієї мови.
— Гельська мова. І це означає «Будьмо здорові».
Керрі зробила великий ковток і поставила склянку.
— Ого, який міцний.
— Найкращий засіб, щоб зігрітися в такий холод. Або це, або вишневий бренді.
— Що там з погодою?
— Буде відлига. Тому наш друг і прилип до телевізора. Вітер змінюється на південно-західний, отже, теплі повітряні потоки вже близько.
— Тобто сніжного Різдва не буде?
— Буде, просто воно буде сніжне і мокре, а не сніжне і морозяне. І відкриються дороги до Інвернесса.
— І ви одразу поїдете?
— Ні, — похитав він головою. — Мене запросили на Різдво, тому я лишуся. Та й все одно немає куди їхати. Але наступного дня після Різдва я одразу спакую речі і зникну. — Він сумно усміхнувся. — Таке відчуття, ніби канікули закінчуються і треба знову йти в школу.