Учора, у Коррідейлі, коли вона не витримала і розплакалася, Сем обійняв її і не відпускав, аж поки вона заспокоїлася. Тоді вона не відчула до нього ні ніжності, ні хвилювання від його близькості — лише стриману вдячність і сором, що повелась як дурепа.
А зараз… Можливо, вона знову повертається до життя. Крига, яка була її єдиною бронею, скресла. Їй знову хотілося кохати. І бути коханою…
— Керрі?
— Що?
— Ми можемо поговорити?
— Про що?
— Про тебе — можна, я звертатимуся на «ти»? — і про мене. Про нас.
Керрі нічого не відповіла. Тому він, сприйнявши її мовчанку як згоду, повів далі:
— Мені здається, що ми познайомилися не в той час. Наразі ми обоє якісь невлаштовані. Можливо, потрібен час, щоб навести лад у своїх життях. Крім того, ми обоє поки що не вільні. Ти взяла на себе моральну відповідальність за Люсі, а я й досі одружений з Деборою.
Він замовк, очікуючи її реакції. Не зводив з Керрі стривожених і серйозних очей. Чекав, що вона відповість.
— Семе, що ти хочеш сказати?
— Просто… можливо, нам обом потрібно трохи часу. Ти повернешся в Лондон, знову переїдеш у свій будинок, почнеш працювати на новій роботі. А я зв’яжуся з адвокатом Дебори у Нью-Йорку. Певен, вона вже запустила процес розлучення. Не знаю, скільки знадобиться часу, але дітей у нас немає, тож ускладнень і затягувань не буде. Просто поділимо майно. Квартиру, автомобіль, гроші.
— Ти справді цього хочеш? Розлучення?
— Ні, — відверто відповів він. — Не хочу. Це все одно що наважитися на ампутацію кінцівки. Але в мене немає вибору. Перш ніж починати нове життя, треба розібратися зі старим. Позбутися емоційного багажу.
— З Деборою все буде гаразд?
— Сподіваюся. І нехай буде щаслива. Крім того, у неї є любляча і віддана їй родина.
— Тобі доведеться полетіти у Нью-Йорк?
— Мабуть, так.
— Боляче тобі буде?
— Закінчувати те, що добре починалося, завжди боляче. Але коли з усім покінчено — біль вщухає.
— Розумію, про що ти, — сказала Керрі.
— Я житиму і працюватиму тут, у Баклі, — вів далі Сем. — Ти в Лондоні. Це сотні кілометрів відстані. Але, думаю, я часто літатиму в Лондон і назад, наче та іграшка «Йо-йо» — зустрічі, конференції і таке інше. Тож я подумав, може… може, ми могли б знову побачитися. Сходити на концерт, повечеряти десь. Почати заново. З нуля. Так, ніби цього періоду й не було.
Почати заново. З нуля. Обом.
— А я б не хотіла, щоб цього періоду не було, — відповіла Керрі.
— Я радий. Дивовижний час, правда? Ніби ми вкрали кілька днів з якогось іншого життя чи іншого світу. Коли все скінчиться і я поїду, точно накриє ностальгія.
Керріна рука лежала на столі, і світло від каміна відбивалося і вигравало різними барвами в сапфірах і діамантах її каблучки.
— Хто подарував тобі цю каблучку? — запитав Сем байдужим тоном.
— Андреас.
— А я думав, тобі її заповіла стара тітка, яка тебе дуже любила.
— Ні. Андреас купив. Ми були в Мюнхені. Він побачив її на оксамитовій подушечці у вітрині антикварної крамниці. Зайшов і купив.
— Носи її завжди, — сказав Сем. — Вона тобі дуже личить. Як мені знайти тебе в Лондоні, Керрі?
— Туристична агенція на Брайтон-стріт. Є в телефонній книзі. А в лютому я переїду у свій будинок на Ренфурлі-роуд.
— Відколи продав свій будинок на Іл-Парк-Коммон і переїхав у Нью-Йорк, я не був у Фулемі. Може, заїду. Позгадую минуле. А ти покажеш мені, де живеш.
— Домовилися. І я пригощу тебе вечерею.
— Жодних обіцянок. Жодних зобов’язань.
— Жодних обіцянок.
— То так і домовимося?
— Так і домовимося.
— Гаразд, — сказав Сем.
І ніби скріплюючи їхню угоду, він накрив її руку своєю, а вона перевернула її долонею вгору і обхопила пальцями його зап’ясток. Напої вони вже допили. Горішки так і лежали на столі. Уже час було йти, але їм не хотілося. Бармен повільно витирав склянки кухонним рушником, втупившись у телевізор, де йшла якась вікторина. Двоє старих дрімали, сховавши голови в коміри поношених пальт — давні й мовчазні, наче пара сонних черепах. Вони і гадки не мали, що поки сиділи тут, стільки всього змінилося.
Сем
