Того вечора о шостій тридцять Сем знову опинився у пабі — але цього разу в Крейґані та з Оскаром.
— Ходімо щось вип’ємо, — запропонував йому Оскар, коли вони сиділи у вітальні Естейт-хаусу вдвох.
Усі решта були зайняті своїми справами: Елфріда з Керрі поралися на кухні — готувалися до завтрашньої вечірки та до Різдва. Після обіду прийшов Рорі Кеннеді з оберемком гілок падуба, всипаних ягодами, і вони з Люсі заходилися прикрашати будинок. Затим вони сходили в сад і нарвали темно-зеленого плюща, яким старанно обплели поручні на сходах — від мансарди до першого поверху. Рорі запросили на вечерю, й він погодився, бо ж було зрозуміло, що за годину-другу вони аж ніяк не впораються.
Паб у Крейґані був значно привітніший, ніж «Герцогська зброя» у Баклі, хоча Сем припускав, що те похмуре місце завжди згадуватиме з любов’ю і сентиментальною ніжністю. Тут, у Крейґані, схоже, святкування вже почалося, бо в пабі було багато незнайомих облич. В одному кутку веселилася галаслива компанія — юнаки в елегантних твідових піджаках і їхні модно вбрані подруги з лондонським акцентом. Мабуть, приїхали в якийсь родинний мисливський будиночок на свята. На думку Сема, який уже й забув, як колись і сам так гуляв, зовсім необов’язково галасувати, заважаючи іншим відвідувачам. Але загалом у пабі було доволі приємно. У каміні яскраво горів вогонь, стіни були прикрашені гілочками падуба, картонними оленями й Санта-Клаусами, щедро всипаними блискітками.
Довелося трохи постояти в черзі до бару й зачекати, поки до них нарешті підійшов заклопотаний бармен. Зрештою Оскару вдалося замовити два віскі «Феймос ґраус» — для Сема з льодом, а собі з водою. З місцями теж була проблема, але їм все-таки пощастило знайти невеличкий столик. Хоч він і розташовувався в кутку і далеко від вогню, вони надто не переймалися, бо тут було тепло.
— За ваше здоров’я, — сказав Оскар, зробив великий ковток і одразу перейшов до справи. — Я подумав, що тут буде зручніше поговорити, ніж удома. Там вічно то телефон задзвонить, то хтось прибіжить з якимось запитанням. А я не хочу, щоб нас перебивали.
— Оскаре, ваші слова мене лякають.
— Ні, нічого страшного, мій любий хлопче, просто виникли певні складнощі. І я хотів поговорити з тобою наодинці. Ти ж не заперечуєш, що я звертаюся на «ти»?
— Ні, звісно, ні. Але що сталося?
— Сталося те, що помер майор Біллікліфф. Ти ж, мабуть, чув… знаєш щось про майора Біллікліффа?
— Колишній управитель, який лежав у лікарні.
— Саме так.
— Співчуваю.
— Усім нам його шкода з різних причин. Хай там що, але він помер. Гадаю, він довго хворів — значно довше, ніж ми всі думали. Коротше, Семе, він лишив мені свій будинок у Коррідейлі.
— Але ж це чудова новина.
— Не впевнений. Будинок дуже занедбаний.
— Ми з Керрі його бачили, коли їздили по ялинку. Звісно, він трохи занехаяний і зараз засипаний снігом, та загалом доволі симпатичний невеличкий будиночок. До того ж там розкішний краєвид на поля й озеро.
— А ще, — вів далі Оскар, намагаючись все одразу прояснити, — він лишив мені автомобіль і лабрадора. І трохи грошей.
— Ну, — скривився Сем, — на автівку я б не покладав великих надій. У неї такий вигляд, ніби вона вже ніколи не заведеться. А собака… Мабуть, це та стара лабрадорша, яка була із Чарлі Міллером. Можливо, ви зможете вмовити Чарлі лишити собаку собі.
— Так, сподіваюся.
— Оскаре, це чудові новини. Що робитимете з будинком? Виставите на продаж? Його ще можна здавати на свята — непоганий дохід.
— Так, — відповів Оскар, — можна й так. Але ми з Елфрідою думаємо туди переїхати. Я розумію, що це звучить трохи дивно, й усе залежатиме від Елфрідиної реакції, коли вона побачить там усе. Розумієш, вона ніколи не була в Коррідейлі. Та й загалом ми тут мало де бували. Жили собі тихенько, не висовувалися. А ще вона якимось чином відчувала, що мені страшно їхати туди, де колись давно я був щасливий.
— Розумію.
— Ми, звісно, заїжджали туди раз, першого вечора, бо треба було забрати ключ від Естейт-хаусу. Але тоді було темно і холодно, ми страшенно втомилися з дороги, а старий Біллікліфф не дуже переймався чистотою помешкання… Тож ми швиденько звідти втекли. Коли він хворів, я пішов його провідати і побачив, що будинок став ще страшнішим. Тож наші враження про те місце не найкращі, і треба добре подумати, перш ніж щось вирішити. Як кажуть, добре оцінити ситуацію.
— А ви б хотіли там жити? — спитав Сем. — Місце вам підходить?
— Так. Трохи далекувато від головної дороги, зате багато сусідів. Фермер, Міллери, Роуз, яка була покоївкою моєї бабусі. Своя маленька спільнота. Певна річ, доведеться зробити ремонт, і треба прикинути, у скільки він може нам обійтися. Але ідея цілком має право на життя.