Проїжджаючи через міст над бурхливою затокою, побачили внизу темні води. Затока простягалася на захід аж до пасма пагорбів, і досі вкритих снігом, який, мабуть, не зійде до весни. На східному боці вітер гнав морем маленькі хвильки, а над полями, де випасали худобу, летіла пара кроншнепів.
— Трохи нагадує старовинну картину, правда? — запитала Люсі. — Ну знаєш, такі вішають у величезних будинках у їдальнях.
— О так. Картини не дуже веселі, але враження справляють.
— Радий, що житимеш у Шотландії?
— Мабуть. Гадаю, мені тут сподобається.
— Мені б хотілося приїхати сюди влітку. Побачити, як тут о тій порі. Рорі каже, що влітку тут дуже класно. Вони віндсерфінгом займаються. Табіта розповідала, що на дюнах ростуть дивовижні дикі квіти, а в садах квітнуть троянди.
— Знаєш, зимою важко це уявити.
— Ти справді житимеш у Естейт-хаусі?
— Якщо Оскар захоче його мені продати.
— Але ж для однієї людини дім дуже великий.
— Може, житиму в усіх кімнатах по черзі.
— А ти хочеш його змінити? Зробити сучасним і зручним?
— Не знаю, Люсі, — відказав Сем і пригадав квартиру у Нью-Йорку, яку було не впізнати, коли Дебора і її дизайнер інтер’єру закінчили ремонт. — Відверто кажучи, він мені й такий подобається.
— Моя бабуся обожнює перероблювати кімнати, як вона це називає. Вітальня у її квартирі оформлена в рожево-блакитних тонах. А ще в неї багато порцеляни.
— Велика квартира?
— Так, доволі велика. І вікна виходять на річку. Але з моєї кімнати видно лише внутрішній двір. — А тоді, ніби спохопившись, щоб Сем не подумав, що вона жаліється, додала: — Але моя кімната мені подобається, і вона повністю моя.
— Добре, коли є свій куток.
— Так. — Вона хвильку помовчала, а потім сказала: — Знаєш, а я тут зовсім не думаю про Лондон. Зазвичай я залюбки повертаюся у школу і до своїх друзів. Але цього разу мені зовсім туди не хочеться.
— Розумію. Я теж одразу після Різдва іду в Інвернесс і з головою поринаю в роботу.
— Але ж ти повернешся сюди. Назавжди. Житимеш тут.
— І ти можеш приїздити, — сказав він. — У гості до Елфріди й Оскара.
— Але ж уже не в Естейт-хаус. А в тому котеджі може не бути зайвої кімнати.
— Не думаю, що Елфріду налякає така дрібничка. Вона покладе тебе у ванній, чи на дивані у вітальні, чи в наметі у дворі.
— А що, влітку це було б навіть цікаво…
Попереду вже виднілися вогні Кінґсферрі, церковний шпиль і вежа ратуші.
— Уже знаєш, що кому подаруєш? — спитала Люсі.
— Ні, — зізнався Сем. — Але сподіваюся, що на мене найде натхнення.
Коли вони виїхали на головну вулицю, годинник на ратуші пробив дев’яту. Місто вже прокинулося і жило своїм звичним життям: крамниці працювали, автівки снували мокрими дорогами, люди купували ранкові булочки та свіжі газети, а з припаркованої вантажівки вивантажували ящики з фруктами й овочами, в’язанки гілок падуба й маленькі ялиночки. На паркувальному майданчику за церквою уже стояло багато автомобілів, але Сем знайшов вільне місце, заплатив за паркування, і вони пішки рушили далі.
Люсі не дуже любила шопінг. У Лондоні вона інколи ходила з мамою по магазинах, і хоч починалося все доволі цікаво, але після двох годин ходіння по задушливих крамницях і очікування, коли Нікола вирішить, які черевики купити чи якого кольору помаду обрати, Люсі починала нудитися, скаржитися на спеку і проситися додому.
Але шопінг із Семом виявився зовсім іншим. Це було справжнє відкриття. Вони хутко заходили в крамницю і вилітали з неї мов обпечені, як сказала б місис Снід. Сем вирішував швидко і ніколи не питав, скільки що коштує. А ще він платив за все кредиткою, і Люсі почала підозрювати, що він дуже багатий.
Покупок у поліетиленових пакетах ставало дедалі більше: кашеміровий зелений кардиган для Елфріди, рукавички з хутром для місис Снід, ручка «Монблан» і щоденник у шкіряній оправі для Оскара.
Люсі помітила рулони золотистого паперу.
— У що ти загортатимеш подарунки? — спитала вона.
— Ще не знаю.
— Тоді, може, купимо? І стрічку, і листівки?
— Вибирай сама. У Нью-Йорку, коли щось купуєш, продавчині зазвичай запитують: «Вам загорнути?», і якщо ти кажеш: «Так», то вони все роблять самі. Я вже багато років не загортав подарунків і не впевнений, чи в мене це вийде.
— Я допоможу, — сказала Люсі, — але листівки ти маєш підписати сам.
Вона відійшла і незабаром повернулася із шістьома рулонами паперу, червоними наліпками, на яких підписують, кому призначений подарунок, і мотком золотисто-червоної стрічки.