— Ви знайомі із Семом Говардом, правда, Артуре?
— Здається, ще не мав такого задоволення. Радий познайомитися.
— Семе, Артур буде нашим барменом.
— А ви вмієте відкорковувати шампанське, Артуре? — спитав Сем.
— Відверто кажучи, у мене неба’ато досвіду — просто полюбляю пиво. Але по телеку бачив, що пляшку спершу добре трусять, а потім поливаються з неї, як із пожежного шлан’а. І я завжди при цьому думаю, нащо ж так марнувати ’арний напій.
Сем розсміявся.
— Насправді все це дуже весело, але я з вами згоден — це неприпустиме марнування такого чудового напою. Та ми й не хочемо, щоб корок гучно вискакував із пляшки чи летів у стелю. І піна нам теж не потрібна. — Він дістав пляшку з відерця. — А виявляється, все дуже просто. Треба лише обережно відкрутити дріт навколо шийки, а потім акуратно витягнути корок… отак. І крутити треба не корок, а пляшку…
І він вправно показав, відкоркувавши одну пляшку. Корок тихо висковзнув, а в келих полився золотистий напій. Не розлилося ані краплі.
— Он як акуратно, — сказав Артур. — Я і не знав, що це можна робити так тихо.
Елфріда дофарбувала вії і глянула на своє відображення у довгому дзеркалі на шафі. Вона вдягнула чорні шовкові штани й мереживну чорну блузу, а зверху накинула зелений жакет вільного крою. Сережки й намисто теж обрала зеленого відтінку. На повіки нанесла блакитні тіні, а губи нафарбувала яскравою червоною помадою. Її волосся аж палахкотіло, наче вогонь у каміні.
Залишалося тільки сподіватися, що нові друзі не вирішать, що вона передала куті меду.
Вийшовши зі спальні, біля бару побачила Артура Сніда, готового виконувати свої обов’язки.
— Артуре! Маєш чудовий вигляд. А де місис Снід?
— Саме досмажує котлетки по-київськи, місис Фіппс. За секунду буде. Ви сьогодні просто розкішні. Я і не впізнав би вас, зустрівши на вулиці.
— Ой, дякую, Артуре. Усі вже готові?
— Сидять біля каміна. Гості будуть із хвилини на хвилину.
— Сподіваюся, вони заходитимуть без дзвінка, але раптом хтось подзвонить — врятуєш мене, сходиш відчинити?
— Та без проблем, місис Фіппс. Як щодо келиха і’ристого? Інші вже взяли собі по одному. Для сміливості, як сказав містер Бланделл. Хоча мені здається, що в таке свято йому сміливість не потрібна.
Артур налив Елфріді шампанського, і з келихом у руці вона попрямувала у вітальню, де вже всі зібралися. І кімната, і гості, здавалося, зійшли зі сторінок якогось глянцевого журналу. Люсі високо зачесала волосся, і в елегантних чорних колготках, з тонкою шийкою і золотими сережками скидалася на сімнадцятирічну дівчину. Керрі була вражаюче прекрасна: шкіра аж виблискувала, а темні очі сяяли. Елфріда навіть пригадати не могла, коли востаннє бачила її такою натхненною. Керрі вдягнула чорну сукню без рукавів, просту, наче футболка, зі спідницею, яка м’яко спадала від вузьких стегон аж до самих кісточок. Срібні босоніжки на високих підборах доповнювали образ. Із прикрас вона дозволила собі тільки сапфірову каблучку і пару діамантових сережок.
Елфріда дивилася на Керрі, і їй здавалося, що в неї просто неможливо не закохатися. Але Сем сприйняв сенсаційну появу Керрі як щось звичне й буденне. Хоча, з іншого боку, все не так і погано. Понад усе на світі Елфріда хотіла, щоб Керрі знову була щаслива, але Оскар мав слушність. Зарано будувати плани, щось припускати й намагатися їх звести. Поки що треба тішитися тому, що Сем з’явився біля їхніх дверей з нізвідки і вони з Керрі начебто подружилися.
Усі захопилися розмовою, тому лише Оскар, який стояв біля каміна, побачив, як у вітальню зайшла Елфріда. Вони зустрілися поглядами, і на мить їм здалося, що в цій яскраво освітленій людній кімнаті вони лише удвох. Відставивши склянку, він підійшов до неї і взяв за руку.
— Ти надзвичайно гарна, — сказав він.
— Дякую, любий. Я просто стара і побита життям акторка. Але щаслива акторка. — І вона обережно поцілувала його в щоку, щоб не лишити слід від помади. — Як ти, Оскаре? — запитала вона, і вони обоє чудово розуміли, про що йдеться. — Усе гаразд?
Він кивнув. Аж тут хтось подзвонив у двері. Горас підскочив, загавкав і стрімголов помчав сходами вниз.
Елфріда розреготалася.
— От тобі й ідеально продуманий план, — сказала вона.
— Я відчиню, — озвалася Люсі, сподіваючись, що це прийшла родина Кеннеді. Вона дуже хотіла вразити Рорі своїм новим дорослим образом.
Тому дівчинка зникла вслід за Горасом, і незабаром знизу долинули голоси:
— Ми перші? Не зарано?
— Звісно, ні, — відказала Люсі. — Ми на вас чекаємо. Давайте мені ваші пальта. І прошу піднятися нагору.