— Рорі, ти дуже добре ставишся до Люсі. Дякую тобі за це. Більшість хлопців твого віку й не глянули б у її бік.
— Мені шкода її.
— Але чому?
— Бо вона здається дуже самотньою.
— Проте доволі милою. Вона справді дуже мила дівчинка, — сказала Керрі, а тоді, не стримавшись, вирішила трохи підколоти його: — До речі, це через те, що вона здається дуже самотньою, ти вирішив подарувати їй сережки?
Рорі глянув на неї і широко всміхнувся.
— Ой Керрі, годі тобі. Просто хотів таким чином показати середній палець її матусі. Та й Люсі давно мріяла проколоти вуха. Що тут такого? Просто дівчинка дорослішає. — Він відступив на крок назад, щоб оцінити тарілку з акуратно викладеними шматками лосося. — Що скажеш, нормально? Може, вистачить?
— Думаю, так. Решта хай лишається на Різдво.
— Цікаво, як там Люсі.
— Треба піти подивитися. Ходімо разом. Ти вже і так напрацювався.
— Ні, я краще лишуся за шефа. Мені подобається готувати. Колись робив імбирні пряники з мамою. Іди подивися, де вона, а я намажу хліб маслом. У нас ще лишилася піца, тож поставлю її в духовку. Може, відкоркувати ще пляшку вина?
Кивнувши, Керрі зняла Елфрідин фартух, повісила його на гачок і вийшла з кухні. Підіймаючись сходами нагору, зауважила, що слухавка лежить на місці, і Люсі ніде не видно. Керрі завмерла на хвильку, занепокоївшись. Аж раптом знову задзвонив телефон.
— Алло? — зняла слухавку Керрі.
— Хто говорить? Це Естейт-хаус? Мені потрібна Керрі.
Серце Керрі обірвалося, бо вона зрозуміла, хто телефонує.
— Так, — сказала вона, — це я. Привіт, ма.
— Це ти! О, дякувати богу! Дорогенька, Нікола телефонувала?
— Так. Хвилин двадцять тому. З Флориди. Але вона хотіла поговорити з Люсі.
— Вона тобі розповіла?
— Що розповіла?
— Дорогенька, вона одружилася з Рендаллом Фішером. Сьогодні вранці. У них відбулася швидка церемонія у церкві, що називається «Мала каплиця янголів» чи щось таке. Вона вийшла заміж. А я навіть і не знала, що вони заручені. Гадки не мала. Поки вона не зателефонувала.
Керрі наказала собі триматися, хай би що мама говоритиме далі.
— Нікола зателефонувала тобі раніше, ніж Люсі?
— Так. Хотіла все організувати.
— Що саме організувати?
— Ну все для Люсі, ясна річ. А що ще? Щоб усе швидко зробити, коли вона повернеться із Шотландії.
«О господи, — подумала Керрі. — Знову за рибу гроші».
— Вона казала, що лишається там на медовий місяць і повернеться у Лондон лише наприкінці січня. Хоче здати зворотний квиток і побути у Флориді. І ще вона хоче, щоб я приїхала в Лондон, бо Люсі треба ходити в школу. Але я й сама планувала лишитися в Борнмуті до кінця січня, і своїх планів я не змінюватиму. Це вже занадто, Керрі. Я на це не підписувалася. Так їй і сказала: «Я на це не підписувалася, Ніколо». Але ж ти знаєш, яка твоя сестра егоїстка, як завжди намагається добитися свого. А тепер ще й цей чоловік забив їй баки, тож вона думає лише про нього.
— Нікола тепер житиме в Америці?
— Мабуть. Зрештою, вона ж вийшла заміж за американця.
— А Люсі?
— Люсі доведеться бодай раз у житті зробити так, як їй кажуть. Але наразі ще зарано про це говорити. Зараз є нагальніша проблема. Хто буде з Люсі, поки її мама не прилетить у Лондон?
Керрі не знала, що відповісти. Вона стояла, тримаючи в руці слухавку, і відчувала, що шаленіє від почутого, від того, що собі дозволяють мама і сестра. Звісно, вони не раз її дратували, і вона розуміла, що таких випадків ще буде багато, проте цього разу вони вже допекли до живих печінок. А Рендалл Фішер? Бездушний бовдур. Хіба він не міг умовити Ніколу бодай словом обмовитися рідним про те, що вони збираються побратися, перш ніж повести її в «Малу каплицю янголів» і почепити обручку на палець? А тепер він, наче той лис, що забрався в курник, спостерігає, як ті нещасні кури кахкають і б’ються об стіни, гублячи пір’я. Але Керрі розуміла, що, якщо скаже зараз те, що думає, її слова, певна річ, мамі не сподобаються, і вони тільки посваряться, так нічого й не вирішивши.