— Керрі!
— Ма, я тобі трохи згодом зателефоную.
— Ти говорила з Люсі?
— Ні, ще ні. Радісну звістку почула від тебе.
— Це сарказм?
— Ні.
— У тебе є мій борнмутський номер?
— Так. Я тобі зателефоную.
— Коли?
— Скоро. Може, навіть завтра.
— Не барися. Я страшенно хвилююся.
— Не сумніваюся.
— Ой, дорогенька, обіцяєш мені, що весело проведеш Різдво?
— Так, проведу весело, — пообіцяла Керрі й поклала слухавку.
Вона постояла з хвилину, аби бодай трохи охолонути, зібратися з думками і тверезо оцінити ситуацію. Тепер Нікола — місис Рендалл Фішер. Вона вийшла заміж у Флориді в «Малій каплиці янголів». Керрі спробувала уявити церемонію: синє небо, пальми, Рендалл Фішер у білому костюмі — і Нікола, вбрана у щось коротеньке. Цікаво, чи були на весіллі друзі? А хто був весільним батьком? Невже якийсь старий приятель Рендалла? А його дружина була головною розпорядницею і красувалася у довгій сукні з орхідеями на корсажі? А після церемонії вони вчотирьох поїхали до якогось місцевого клубу, щоб відсвяткувати цю подію з гостями?
Але зараз Керрі не здатна була все це уявити. Та й байдуже, де і як відбулося весілля. Головне, що воно відбулося. І через це Керрі охопило стільки емоцій, здебільшого негативних, що вона й не знала, із чого почати.
Люсі. Передусім треба подумати про Люсі. Вона першою вислухала радісні мамині новини телефоном, поклала слухавку і зникла. Але куди? Рендалл Фішер їй не подобався. Вона збунтувалася, почувши про можливість провести два тижні з ним у Флориді.
А що буде далі? Якщо Нікола наполягатиме, дівчинці доведеться переїхати туди назавжди. Чотирнадцятирічну Люсі вирвуть з коренем зі звичного середовища, перевезуть у чужу країну, у чужу культуру, і в неї почнеться зовсім нове життя, навряд чи комфортне.
Керрі не на жарт стривожилася. А й справді, де Люсі? Може, кинувши слухавку, вона помчала до моря, на узбережжя, у дюни, у той кусючий холод? Якби поряд були скелі, Керрі легко було б уявити, як дівчинка стрибає в урвище і розбивається об каміння далеко внизу.
Відчуваючи, що її вже починає тіпати, Керрі опанувала себе і викинула з голови страшні картинки. Затим, набравши повні груди повітря, попрямувала сходами на мансардний поверх. Світло на сходовому майданчику горіло, але двері кімнати були щільно зачинені. Керрі постукала. Однак у відповідь не почула ні звука. Тому обережно прочинила двері. У кімнаті темно, хоч око виколи. Намацавши вимикач, клацнула ним.
— Люсі?! — стривожено гукнула вона.
Невеличка фігура під синьо-білою ковдрою не поворухнулася. Але в Керрі наче камінь скотився з грудей. Принаймні Люсі тут, у безпеці, не побігла кудись у темну й хол одну ніч…
— Люсі! — ще раз гукнула вона, а тоді зайшла в кімнату, зачинила за собою двері й сіла на краєчок ліжка. — Люсі.
— Іди геть.
— Люба, це я, Керрі.
— Я не хочу розмовляти.
— Люба, я все знаю. Бабуся дзвонила з Борнмута. І все розповіла.
— Мені начхати, розповіла вона тобі чи ні. Від цього нічого не зміниться. Усьому кінець. Взагалі усьому. Як завжди. Вони постійно так роблять.
— Ой Люсі… — Керрі поклала руку на ковдру, намагаючись заспокоїти племінницю, але дівчинка смикнула плечем і скинула її руку.
— Іди геть. Облиш мене! — вигукнула Люсі, заливаючись слізьми. Вона була страшенно сердита й ображена. Керрі це розуміла, та все одно не хотіла полишати її саму.
— Відверто кажучи, я вважаю, що твоя мама не повинна була так чинити. І точно не мала б повідомляти цю новину телефоном. Ясно ж було, що ти не надто зрадієш. Але, хай там що, пропоную спробувати поглянути на ситуацію її очима…
Почувши останнє речення, Люсі різко скинула із себе ковдру і розвернулася обличчям до Керрі. Воно набрякло від сліз, а волосся, яке вона так старанно укладала в зачіску, висіло сплутаними пасмами.
Від горя і злості Люсі зробилася некрасивою, і раптом Керрі зрозуміла, що дівчинка сердиться не лише на маму, а й на неї, бо вона теж доросла, а нікому з дорослих довіряти не можна.
— Ну звісно, ти на її боці! — прокричала Люсі. — Це ж твоя сестричка. А я тобі ось що скажу. Я її ненавиджу! Ненавиджу, що вона так учинила, ненавиджу, бо я ніколи не була для неї важлива. А зараз — тим паче. І я не збираюся переїжджати в Америку, у Флориду, чи Клівленд, чи куди завгодно! І Рендалла Фішера я теж ненавиджу і не хочу про них говорити. Облиш мене саму. Іди геть!
На цих словах вона впала на мокру подушку, накрилася ковдрою і знову гірко заплакала.