І Рорі замовк. Його щоки горіли від надміру емоцій. На мить у вітальні запала тиша, бо всі дорослі приголомшено і разом з тим з повагою дивилися на нього. Рорі, відчувши, що трохи перебрав, дещо знічено колупнув носком черевиків краєчок килима і сказав:
— Перепрошую. Не хотів нікого перебити.
Знову запанувала мовчанка. Потім Пітер Кеннеді підвівся з крісла і став поруч із сином.
— Ти нікого не перебив, — запевнив він, обійнявши сина за плечі. — Ба більше, я визнаю, що ти маєш слушність. Добре сказано, Рорі.
Люсі лежала, втупившись поглядом у похилий дах кімнати. Вона вже не плакала, бо втомилася від сліз. А ще розуміла, що дуже грубо повелася з Керрі, і тепер їй було страшенно прикро. Уперше в житті в неї трапилася істерика, і вона не знала, що робити далі. Ніщо не налагодиться, поки вона не вибачиться перед Керрі, поки та не обійме її і не скаже, що пробачила. Однак Люсі не могла змусити себе вилізти з ліжка, вмитися, зачесатися і спуститися вниз. Сім’я Кеннеді і досі була тут, вони лишилися на вечерю. І від цього їй робилося ще гірше.
А ще в Люсі нестерпно боліла голова, вона виснажилася і дуже зголодніла. Згадала, з яким задоволенням кинула слухавку, коли мама аж із Сполучених Штатів зателефонувала, щоб розповісти, що вийшла за Рендалла Фішера, що тепер у неї новий тато — всі вони щасливо і розкішно заживуть в Америці, на благословенних берегах Флориди, які омиває теплий Гольфстрім. Люсі слухала, як щебече її щаслива мама, як та мало не стрибає від радості, а при цьому, як завжди, чхати хотіла на почуття інших. Коли вже стало несила терпіти, несила чути більше ні слова, вона просто опустила слухавку на важіль.
Тепер, проливши ріки сліз, Люсі картала себе за боягузтво. Треба було сказати мамі все, що вона думає про неї та про її заміжжя. Треба було одразу сказати, що вона не збирається нікуди переїжджати, що не хоче жити в чужій країні — і не допустить, щоб її життя перевернулося догори дриґом.
Але після бійки кулаками не махають.
Понад усе на світі Люсі хотіла якнайшвидше подорослішати, хотіла, щоб їй виповнилося вісімнадцять років і щоб вона вже перебувала під захистом британських законів. Якби їй було вісімнадцять, вона могла б відмовитися, не їхати, лишитися там, де все знайоме і де вона почувається у безпеці, де вона хотіла би будувати своє життя і майбутнє. Але їй лише чотирнадцять… А це жахливий вік. З одного боку, вже не така й маленька, щоб скаржитися, коли її перекидають туди-сюди, наче м’ячик. А з іншого — ще не така доросла, щоб стати незалежною. Їй і раніше жилося несолодко, а що буде далі, навіть страшно подумати…
У віконці над головою виднілося небо. Від світла вуличних ліхтарів темрява здавалася непроглядною. Але маленьку зірку Люсі все-таки розгледіла. Дівчинка уявила, як морозний вітер, що пахне морем, розчахує її невеличке віконце — і якась непереборна сила підіймає її з ліжка, виносить крізь вікно, підіймає вище й вище… Земля залишається далеко позаду, а зорі стають дедалі ближчими… Вона стрімголов летить до Місяця, щоб ніколи не повернутися…
Аж раптом Люсі почула кроки на сходах. Можливо, це Керрі. Зараз вона найбільше боялася знову зірватися. Люсі ненавиділа себе за те, що втратила самоконтроль і емоції взяли гору.
Хтось постукав у двері. Люсі лежала, уткнувшись у мокру від сліз подушку, і мовчала. Двері повільно прочинилися.
— Люсі!
Це була не Керрі. Це Оскар. Люсі стало дуже соромно, що він побачить її такою — розхристаною, заплаканою, неохайною. Нащо він прийшов? Чому вони попросили саме його піднятися сюди? Краще б прийшла Керрі чи Елфріда.
Але вона не сказала нічого. А він запитав:
— Ти не проти, якщо я увійду?
Вона не відповіла, тож він, залишивши двері прочиненими, підійшов до ліжка і сів на краєчок.
Від його ваги ковдра натягнулася, і Люсі трохи відсунулася, щоб звільнити йому місце.
— Як почуваєшся? — спитав Оскар, наче добрий лікар тяжкохвору пацієнтку.
— Жахливо, — відповіла Люсі.
— Керрі розповіла, що сталося.
— Я дуже погано з нею повелася.
— Про це вона нічого не говорила. Просто сказала, що ти засмучена. Воно й не дивно, коли тобі телефоном повідомляють такі новини. Саме тому я і не люблю телефони. Завжди почуваєшся таким безсилим, ніби руки зв’язані. До того ж ніколи не бачиш обличчя співбесідника.
— Усе було б не так кепсько, — сказала Люсі, — якби він мені подобався. Я про того Рендалла кажу.