— Розумію. А може, із часом ти зміниш думку.
— Навряд чи, — відказала вона і глянула на Оскара, на його добре обличчя із сумними очима під навислими повіками, і подумала, що людина одразу або подобається, або ні. І що ніколи в житті вони з Рендаллом Фішером не стануть такими близькими, як одразу стали з Оскаром. — Я жахливо повелася з Керрі, — повторила Люсі, і на очі їй знову навернулися сльози. Але тепер це вже не мало значення — вона хотіла все йому розповісти. — Я на неї накричала, вигнала її. А вона така мила. І тепер мені страшенно соромно.
Люсі гучно шморгнула носом, і її губи затремтіли, наче в малої дитини. Оскар дістав з нагрудної кишені свого піджака запрану лляну хустинку, яка пахнула одеколоном, і простягнув Люсі. Вона мовчки взяла і голосно висякалася.
Відчувши себе трохи краще, Люсі пояснила:
— Зазвичай я не кричу на людей.
— Я знаю. Але, на жаль, коли ми засмучені, завжди зриваємося на найближчих людях, на тих, кого найбільше любимо.
— Справді? — щиро здивувалася вона.
— Так.
— Навіть не можу уявити, щоб ви на когось кричали.
Він усміхнувся звичною теплою усмішкою.
— Повір, і не раз, — мовив він.
— Просто… я жахливо почувалася… Хоча мала б радіти. Але це був справжній…
— Шок. Розумію тебе.
— Якби мама вийшла заміж за когось іншого, за того, кого я знаю, за англійця, було б не так погано. Але я не хочу переїжджати, жити в Америці, ходити там до школи… Лондон неідеальний, але принаймні я його знаю. Жити з бабусею я не зможу, бо вона завжди психує, хоче займатися своїми справами, гуляти, бачитися з друзями і грати в бридж. А коли вони грають у бридж у нас удома, мені навіть виходити привітатися не можна. І вона ненавидить, коли до мене приходить Емма. Каже, що ми надто галасливі. Я не зможу з нею жити, Оскаре.
— Не зможеш. Розумію.
Його рука лежала на ковдрі. Люсі віддала йому його хустинку, він заховав її і взяв Люсі за руку. Від дотику його теплої долоні вона відчула себе у безпеці. Цей дружній потиск руки став для неї справжнім рятувальним кругом, і вона заговорила вільніше:
— Я не знаю, що тепер зі мною буде. А це найгірше. Не розумію, що тепер мені робити. Я ще замала, аби зробити бодай щось.
— Не думаю, що ти повинна щось робити, — сказав він. — Вважаю, що тобі повинні допомогти інші.
— Хто інші?
— Я, наприклад.
— Ви?
— Послухай мене. Є пропозиція. Ми всі трохи поговорили і дещо придумали. Що, як після Нового року ти не поїдеш із Керрі до Лондона? Лишишся тут з Елфрідою. А з Керрі поїду я, щоб зустрітися з твоєю бабусею в Борнмуті.
— А що ви їй скажете? — стривожилася Люсі.
— Я хочу їй запропонувати, щоб ти пожила у Крейґані зі мною й Елфрідою, поки у твоєї мами налагоджується нове життя. Тимчасово.
— А школа? Мені ж треба ходити до школи!
— Ну звісно, треба. Але ж можна на один семестр перевестися з лондонської школи у крейґанську. Пітер Кеннеді дружить з директором, він з ним поговорить, і тебе переведуть у потрібний клас. Це дуже хороша школа, і я впевнений, що твоя директорка не буде проти.
— Міз Максвелл-Браун?
— Так її звати?
— Я ж не можу кинути школу.
— Я цього і не пропоную. Просто повчишся один семестр в іншій школі. Багато дітей переводяться в іншу школу, коли батьки переїжджають за кордон чи так складаються обставини. Упевнений, міз Максвелл-Браун відпустить тебе на один семестр і притримає для тебе місце, поки ваші сімейні негаразди владнаються і ми розберемося, що робити далі.
— То ви хочете сказати… — уточнила Люсі, бо Оскарові слова звучали надто добре, щоби бути правдою, — …ви хочете сказати, що мені можна не повертатися в Лондон після Нового року? І лишитися з вами й Елфрідою?
— Якщо захочеш. Вирішувати тобі.
Хвильку-другу вона мовчала, обдумуючи почуте. Але щоб утілити цей план, треба здолати чимало перепон. І одна з них — Елфріда.
— Але ж бабуся не любить Елфріду! — раптом випалила Люсі.
— Я знаю, — розсміявся Оскар. — Переконаний, що я зможу їй догодити. Розповім, що я колишній шкільний вчитель і церковний органіст із бездоганним минулим і незаплямованою репутацією. Хіба вона встоїть перед цим?
— Не встоїть, якщо це допоможе спекатися мене, — іронічно мовила Люсі.
— А твоя мама?
— Та їй байдуже. Вона і так особливо мною не переймалася, а тим паче зараз, коли в неї є Рендалл.
— Тобто ти хочеш сказати, що вона не заперечуватиме?
— Не думаю.
— Керрі завтра зателефонує до них обох. Розповість, що ми придумали. Зрештою, це лише десь до Великодня. А потім сядемо і знову все обмізкуємо.