А за мить дістав із нагрудної кишені хустинку, висякався в неї і навіть зумів ніжно всміхнутися до Люсі.
— Вибач, — сказав Оскар.
— Нічого, Оскаре. Не вибачайтеся. Я розумію.
— Так, думаю, розумієш. Смерть — частина життя. Я мав би завжди пам’ятати цю істину, та час від часу все-таки забуваю її.
— Але ж жити треба, правда? І пам’ятати.
— Так. Це найважливіше. — Він знову дістав хустинку, витер очі й сховав назад до кишені. — Знаєш, того дня, коли ви приїхали і ми з тобою сиділи у церкві й розмовляли про Різдво і день зимового сонцестояння, я тоді вперше згадав Франческу без розпачу. Згадав, що приблизно рік тому ми з нею говорили про те саме. Я намагався пояснити їй появу першої зорі з наукового погляду. Вона уважно слухала, але я її не переконав. Вона не хотіла, щоб її переконали. Їй подобалася легенда.
Франческа хотіла, щоб Різдво було саме таким. Вона не хотіла приймати інші теорії, бо тоді свято втратило б свою чарівну привабливість. Тому що різдвяні гімни, нічна темрява і подарунки нерозривно пов’язані з тією порою року, коли життя здобуває крила і весь світ злітає угору, до зірок.
— Таким наше Різдво і буде, — сказала Люсі.
— Лишайся з нами.
— Оскаре, я вас люблю.
— Навколо завжди багато любові. Ніколи не забувай про це.
— Не забуду.
— Ти не хочеш спуститися на кухню і повечеряти з нами? Якщо, звісно, ще щось лишилося.
— Тільки зачешуся і вмиюся.
— У такому разі не барися… — Оскар відпустив її руку, злегка поплескавши по ній, а затим підвівся і рушив до дверей. А Люсі дивилася, як він іде. На порозі він обернувся і, всміхнувшись, мовив: — Не барися, каченятко.
Різдво
Різдво.
У цьому мінливому північному кліматі, прокинувшись на світанку, ніколи не знаєш, який буде настрій у природи. Та сьогодні із самого ранку погода виявляла дивовижну ласку — ніби цей день вона вкрала у весни. Відлига прибрала сніг із полів і вулиць, і тільки пагорби ще не скинули білих мантій і виблискували під зимовим сонцем, що сяяло на безхмарному небі. Вітру не було, і сонцю навіть вдавалося трохи пригрівати. На деревах співали пташки, а в саду Естейт-хаусу під бузком крізь торішню суху траву пробилися кілька перших пролісків.
У саду Роуз Міллер у Коррідейлі стояла пташина годівничка з крихтами і скоринками, а збоку звисала торбинка з горіхами. Голуби і шпаки жадібно налітали на хліб, а синиці й вільшанки подзьобували горіхи й обрізки м’яса, які Роуз нанизала на ниточку. Поки клювали, птахи на мить зависали в повітрі, а тоді відлітали у безпечне укриття гілок глоду, пурхали там і чистили пір’ячко, від чого розлогі гілки легенько похитувалися.
Оскільки день стояв гарний, а сніг на дорогах розтанув, Оскар з Елфрідою приїхали в Коррідейл самі — Оскаровою автівкою. Решта — Керрі, Сем, Люсі й Рорі Кеннеді — мали прибути пізніше, оскільки Керрі вирішила, що телефонувати сестрі у Флориду краще не раніше опівдня. Вона вже поговорила з Доді, заставши її в номері готелю в Борнмуті, і розмова пройшла значно спокійніше, ніж вони обидві очікували. Доді так зраділа, що нарешті позбудеться відповідальності за Люсі, що навіть спромоглася витиснути із себе кілька теплих слів про Елфрідину гостинність і доброту, хоча досі ні разу в житті не сказала жодного доброго слова про вульгарну родичку-актрисульку свого колишнього чоловіка.
— Оскар приїде до тебе в Борнмут, — пообіцяла Керрі. — Він сказав, що хоче з тобою познайомитися і відповісти на запитання, якщо вони будуть.
Проти цього Доді теж не заперечувала і сказала, що залюбки пригостить його чаєм у барі готелю «Пелес».
Лишалося тільки домовитися з Ніколою — розповісти, як вони хочуть влаштувати життя її доньки і вмовити її на це. Елфріда чула, як люб’язно Керрі говорила з Доді, з яким розумінням, і тому не сумнівалася, що з Ніколою вона теж упорається. Та й навряд чи та опиратиметься. Нікола взагалі ніким і нічим у житті не переймалася за умови, що її власний шлях рівненький і без вибоїн.
А ще Керрі сказала, що приготує все для пікніка. Елфріда запропонувала зварити свіжий суп і зробити бутерброди із шинкою, але Керрі із Семом вигнали її з кухні й відправили їх з Оскаром у Коррідейл. І вони поїхали, відчуваючи неабияке полегшення, що є хтось, хто про все подбає.
І зараз Елфріда спостерігала за пташками з вікна вітальні Роуз Міллер. У порожньому саду клумби і грядки були скопані, старанно загребені й чекали весни. Довгий вузький сад ніби збігав схилом пагорба. Унизу, за дерев’яним парканом і вузлуватими буками, розкинулися поля Коррідейла, а за ними виблискували сині води затоки, оточеної на протилежному боці високими пагорбами. Елфріда зацікавлено вдивлялася вдалечінь, бо розуміла, що вікна будинку майора Біллікліффа виходять саме на цей бік. І сьогодні, коли повітря стало якимсь особливо чистим, кольори — чіткішими і яскравішими, а мереживо гілок на тлі блакитного неба — чорнішим, їй здавалося, що красивішого краєвиду годі й шукати.