Позаду неї, обабіч каміна, в якому горів торф, сиділи Оскар з Роуз і неквапливо пили каву.
— І, звісно, бідолашний чоловік довів будинок до жахливого стану, — розповідала Роуз. — Бетті Каупер, дружина тракториста, трохи допомагала йому після смерті його дружини, але ж у неї самої троє дітей і чоловік. Вона божилася, що нічого не може вдіяти з тим безладом, який панував у його домі. Коли ми дізналися, що він помер, відразу ж пішли туди і трохи прибрали. Майже весь його одяг був старий і подертий, ми мало не все спалили, залишили тільки кілька речей, які, можливо, хтось купить у благодійній крамниці. Їх ми спакували у валізи. У нього, напевно, не було нічого цінного, але ми лишили всі його особисті речі й книжки, а ви вже вирішуйте, що з ними робити.
— Дуже тобі вдячний, Роуз.
— Бетті як могла вимила там усе, включно з підлогою на кухні й ванною. Ванна була дуже брудна. Просто жахіття. Бідний самотній чоловік. Сумно думати, що він помер сам, у лікарні, і поряд не було жодної рідної душі. Кажете, похорон приблизно наприкінці тижня? Скажете, коли саме? Я хочу поїхати.
— Звісно… Це буде кремація. Ми заїдемо по тебе, коли прямуватимемо в Інвернесс.
— Він не винен, що довів будинок до такого стану. Але ж ви все одно перероблюватимете дім під себе. Якщо наймете будівельників, вони все просто знесуть, лишиться тільки купа пилу.
— Ми ще не вирішили остаточно, чи переїжджатимемо, — зазначив Оскар.
— А чого б і ні? — обурливо запитала Роуз. — Майор Біллікліфф нізащо не лишив би тобі свого котеджу, якби не був певен, що ти там житимеш. Уяви лише! Після стількох років у тебе з’явився шанс знову оселитися в Коррідейлі!
— Може, він виявиться замалий для нас, Роуз. Розумієш, можливо, з нами житиме ще одна людина.
— Тільки не кажи мені, що у вас буде дитина! — вигукнула Роуз, голосно розреготавшись.
Але це дивне припущення зовсім не збентежило Оскара.
— Ні, Роуз, мова не про те. Але пам’ятаєш, я тобі розповідав, що в нас будуть гості на Різдво? Одна з них — дівчинка на ім’я Люсі. Їй чотирнадцять років. Її мама вдруге вийшла заміж в Америці, тож тепер Люсі не поїде в Лондон, а поживе трохи зі мною та Елфрідою. Ходитиме у школу в Крейґані.
— Це ж чудово! І для нас усіх буде добре, якщо тут житиме ще одна молода особа. Подружиться з дітьми Бетті Каупер. Вони трохи менші за неї, але дуже веселі. Та й для дітей у Коррідейлі — справжній рай. Можна кататися на велосипедах по всій території, не боячись вантажівок.
Елфріда відірвалася від спостерігання за пташками, сіла на старий стілець біля Роуз та Оскара і взяла свою чашку.
— Можливо, ми зможемо трохи розширити будинок майора Біллікліффа, — сказала вона. — Добудувати ще кімнату чи щось таке. Але спершу нам треба його побачити.
— Тоді доведеться взяти дозвіл на перепланування, — попередила їх Роуз. За свій чималий вік вона добре вивчила нюанси взаємодії з місцевою владою. — Том Каупер побудував теплицю без дозволу і майже одразу мусив знести її, бо не мав на те дозволу. А де зараз дівчинка?
— Вони приїдуть пізніше, — відповіла Елфріда. — Люсі та її тітка Керрі, моя племінниця. А ще Рорі Кеннеді. І Сем Говард. Сема ми в гості не чекали, він сам приїхав в Естейт-хаус і мусив залишитися, бо дороги занесло і він не зміг повернутися в Інвернесс.
— А він хто такий?
— Новий генеральний директор фабрики Мактаґґертів у Баклі.
— Отакої! Оце компанія у вас зібралася на Різдво. Коли Оскар зателефонував і сказав, що ви сьогодні приїдете і плануєте влаштувати пікнік, я взяла ключ у Бетті, сходила в будинок і принесла дрова — раптом вам холодно буде. Але погода гарна, можна і в саду пікнік зробити. Мабуть, сам Бог захотів, щоб ви побачили, як тут добре.
— Так, — кивнула Елфріда, — схоже на це.
Роуз була жінкою старою і низенькою, але спритною, наче пташка. Сьогодні вона вбралася у твідову спідницю, блузку з брошкою на комірці й червоний кардиган із шотландки. Здавалося, її ясні темні очі помічають усе й без окулярів. Рідке сиве волосся вона зав’язала у вузол на потилиці, і її вік видавали тільки руки — натомлені й покручені артритом. А її дім був дуже схожий на неї: чистий, яскравий і надійний. На полірованих столиках стояли порцелянові фігурки, пам’ятні подарунки і фотографії, а над каміном висіла збільшена світлина її брата-моряка, який загинув на «Арк Роял», потопленому у Другу світову. Вона ніколи не була заміжньою — й усе своє життя присвятила турботам про місис Маклеллан і Коррідейл. Проте сентиментальністю не страждала, і той факт, що будинок тепер перетворився на готель і більше не належить родині, сприйняла спокійно.