На безлистому дереві хрипко каркали граки. Елфріда, глянувши вгору, побачила в небі білий і прямий, як лінійка, слід від реактивного пасажирського літака. Він летів так високо, що Елфріда заледве його розрізняла, але слід бачила дуже добре. Літак прямував на північний захід. «Мабуть, з Амстердама», — припустила Елфріда.
— Оскаре, ти колись думав про те, що в тій крихітній цяточці сидять люди, їдять горішки, читають журнали, п’ють джин з тоніком?
— Відверто кажучи, ніколи про це не задумувався.
— Цікаво, куди вони летять?
— Може, в Каліфорнію? Через Північний полюс?
— Через Північний полюс на Різдво. Добре, що я не лечу в Каліфорнію на Різдво.
— Справді?
— Я краще піду на пікнік у будинок майора Біллікліффа. До речі, треба придумати йому нову назву. А то майора вже немає в живих, а котедж і досі називається будинком майора Біллікліффа.
— Колись його називали будинком лісника. Але думаю, що з часом він стане будинком Оскара Бланделла. У цьому ж є сенс, як гадаєш?
— Оскаре, у всьому, що ти кажеш, є сенс.
За кілька хвилин вони пройшли сотню метрів між будинками і тепер стояли перед відчиненими ворітьми нового Оскарового помешкання. Він був дуже схожий на дім Роуз, такі собі будинки-близнюки, але вигляд у нього був не такий привабливий, та й старезна автівка біля вхідних дверей не додавала оптимізму. Елфріда згадала той темний вечір, коли вони, змучені довгою дорогою, нарешті знайшли будинок майора Біллікліффа і пішли до нього, щоб забрати ключ від Естейт-хаусу. Відтоді стільки всього сталося, що, здавалося, минув уже добрий рік.
Поскрипуючи підошвами чобіт по морській гальці, підійшли до будинку. Оскар вставив ключ у шпарину, провернув його і натиснув на мідну ручку. Двері прочинилися всередину. Елфріда, схрестивши пальці, зайшла слідом за Оскаром у маленьку вітальню.
Тут було трохи задушливо і дуже холодно, але не так страшно, як того першого вечора. Крізь вікно лилося сонячне світло. Бетті Каупер і Роуз усе вимили, вичистили, витрусили попільнички й килимки, відполірували меблі, повиносили сміття і вимили підлогу. У повітрі ще відчувався запах мила і засобу для дезінфекції. Кришка стола була закрита, а зі столика на колесах, який майор Біллікліфф називав баром, зникли всі пляшки і брудні склянки. Вони навіть випрали і випрасували старі бавовняні штори, а в каміні лежали приготовані папір і дрібні палички, щоб одразу можна було розпалити вогонь. Поруч стояло начищене до блиску мідне відро з вугіллям і лежала купка сухих дров.
— Ну почнемо з вогню, — сказав Оскар, а тоді, знявши куртку, присів біля каміна і підпалив папір, щоб зайнялися маленькі палички.
Наприкінці кімнати виднілися двері, об які того вечора билася нещасна Бренді, мало не до смерті налякавши Елфріду. Зараз Елфріда обережно відчинила ці двері й опинилася у крихітній холодній кухні зі шлакоблоків з маленькими віконцями у металевих рамах. Тут була фаянсова раковина, дерев’яна дошка для сушіння посуду, невеличкий холодильник, газова плита і маленький столик, накритий клейонкою. На підлозі — потертий лінолеум. Засклені до половини двері ліворуч вели у невеличкий мощений дворик, де стояла поламана тачка, вила і горщик із давно засохлою геранню. Вона не помітила ні труб, ні радіаторів, тобто бодай чогось, що вказувало б на наявність центрального опалення і гарячу воду. Холоднеча, як на дні колодязя.
Елфріда повернулася до Оскара, який підкладав шматки вугілля в камін. Також він поклав туди кілька полінець.
— Як майор Біллікліфф опалював будинок?
— Мабуть, ніяк. Не знаю. Треба подивитися, — відказав Оскар, затим підвівся і витер руки об вельветові штани. — Ходімо оглянемо тут усе.
Через маленький коридор вони пройшли в іншу кімнату — їдальню майора Біллікліффа. Оскар згадав, як на спинках стільців висіли його сорочки. Але тут теж попрацювали Бетті й Роуз і все прибрали. Старі картонні коробки й купи пожовклих газет зникли, стіл був відполірований, а навколо нього стояло чотири стільці.
Із цієї кімнати нагору вели вузькі круті сходи. Елфріда й Оскар піднялися й оглянули дві кімнати нагорі. У спальні майора Біллікліффа стояли дві застебнуті старі шкіряні сумки. «Мабуть, той пристойний одяг, що залишився від господаря», — здогадалася Елфріда. Ліжко застелене чистою бавовняною ковдрою, на підлозі лежали випрані старенькі килимки.
— Хоч завтра заїжджай, — сказала Елфріда, а тоді, злякавшись, щоб Оскар, бува, не спіймав її на слові, додала: — Якщо, звісно, припече.
— Люба, сподіваюся, не припече.