— А як до нього пройти?
— Через кухню, там є двері…
Але Люсі, не дослухавши, вже вилетіла в сад, гукаючи Оскара. Потім з’явилася Керрі. Вона ледве протиснулася у двері з величезною сумкою, з якої стирчали кришки термосів і шийки пляшок.
— А ось і ми. Вибач, сподіваюся, ви нас не зачекалися. — Вона поставила сумку на підлогу, випросталася і переможно скинула вгору кулак. — Усе чудово владналося! — сказала вона. — Я поговорила з Ніколою, задобрила її, підняла їй настрій. І все — ми отримали батьківський дозвіл. Люсі може лишитися в Крейґані й ходити тут до школи, а ще Нікола сказала, що надішле гроші на харчі й проживання.
— Та я про це навіть і не думала, — визнала Елфріда.
— Я і не сумнівалася. А ще вона вшанує вас своїм візитом, коли буде в Англії. А це означає, що вона приїде сюди, на північ, якимсь фантастичним автомобілем з Рендаллом Фішером за кермом, щоб похизуватися своїм багатством, і скоса зиркатиме на вас із Оскаром.
— Керрі, не будь такою злюкою.
— Найімовірніше, вона поводитиметься зверхньо.
— Та мені байдуже. Ми таки домоглися того, чого хотіли. Ти молодець.
І вони радісно обійнялися. За мить Керрі відсторонилася і вже серйозно спитала:
— Елфрідо, ти впевнена, що ви впораєтеся? Вам не буде важко?
— Ми впораємося. Я впевнена в цьому, — рішуче відказала Елфріда.
— Ви чималий тягар берете на свої плечі.
— Не кажи так. Ніколи не кажи. Усе буде гаразд.
— Ну що, як тобі будинок?
— Дуже холодно. Тому ми й розпалили вогонь.
— Можна подивитися?
— Звісно.
— Це кухня?
— Огидна, правда?
— Зате дуже світла! Стільки сонця! Ой, дивися, Оскар іде… — Вона вийшла в сад через кухонні двері й гукнула: — Оскаре!
Елфріда підняла пакет, перенесла на кухню і поставила на стіл. Зайшов Сем, несучи поперед себе коробку з їжею. Здавалося, що вона дуже важка.
— Це все для пікніка? — здивувалася Елфріда.
— Для бенкету. Де поставити?
— Став тут, на стіл. А де Рорі?
— Намагається порозумітися з Біллікліффовим автомобілем. Вигляд у нього жахливий. А ключі є?
— Гадки не маю.
— Можемо зняти його з ручника і просто відштовхати подалі. Бо він не личить вашому новому будинку. — Сем підійшов до вікна й визирнув у сад. Оскар, Люсі й Керрі вже підходили до котеджу. — Який чудовий краєвид! Елфрідо, будинок хороший. Міцний, надійний.
І Елфріда відчула, як у душі розлилося тепло — як у мами, коли її дитину похвалили.
— І я так вважаю, — коротко мовила вона.
Їхній перший пікнік у Коррідейлі перетворився на справжнє свято. Почали вони з келиха вина біля каміна, зігріваючись його теплом, а затим перейшли надвір — погода стояла чудова, тож здавалося блюзнірством сидіти в будинку.
Першими в сад вибралися Рорі з Люсі, за ними вийшли і всі інші, усівшись на кухонних стільцях, диванних подушках і товстому килимку, який Рорі приніс із Семової автівки. Повітря було холодне, та сонце щедро зігрівало їх, а будинок захищав від вітру.
Керрі і Сем чудово підготувалися. Вони привезли гарячий суп, у який доливали херес і пили просто із чашок. Ще були свіжі рулетики з товстими шматками шинки й англійською гірчицею, кіш із беконом та яйцями, курячі гомілки, салат з помідорами, хрусткі зелені яблука і сир чеддер. А на завершення — гаряча кава.
Елфріда, сидячи на диванній подушці й обіпершись спиною об стіну будинку, підняла обличчя до сонця і заплющила очі.
— Це найкращий у моєму житті пікнік. Дякую, Керрі. Щось мене трохи розібрало від вина. Мені здається, що я на Майорці.
Оскар розсміявся.
— От тільки сидиш ти у теплій шерстяній накидці.
Рорі й Люсі, прихопивши із собою велику упаковку чипсів і шоколадку, зникли в будинку, щоб роздивитися його, а перегодом знову вийшли надвір.
— Там так гарно, Оскаре, — сказала Люсі.
— Тільки дуже холодно, — додав Рорі. — Як в Арктиці. Треба буде щось придумати з опаленням.
— Рорі, дім довго стояв порожнем, — мовила Керрі. — І зима ж надворі. Грудень місяць. А в грудні ніде не буває дуже тепло.
— Ні, — твердо заявив Оскар, — Рорі має слушність. Опаленням треба зайнятися першочергово. А куди ви зараз?
— Хочемо взяти Гораса і піти погуляти узбережжям.
— Я з вами, — сказав Оскар, допивши каву. Він сидів на сходинці порога і простягнув руку Рорі, щоб той допоміг йому піднятися. — Після такого бенкету не зайве пройтися. Хто ще з нами?
— Я піду, — сказала Керрі.
— А я ні, — твердо мовила Елфріда. — Може, посидь трохи? Тут так тихо й мирно.
— Якщо засидимося, то не встигнемо оком змигнути, як уже стемніє і гуляти буде пізно. Семе, ти йдеш?