— І щастя?
— Так, я й гадки не мав, що можна бути таким щасливим.
— А що Доді?
— Вона живе у квартирі біля Герлінгема. Дуже хороша квартира, вікна виходять на річку. Нікола з нею. Вона розлучилася, тож тепер живуть удвох. Не сумніваюся навіть, що грають одна одній на нервах.
— А Ніколина дитина?
— Люсі? Їй зараз чотирнадцять. Бідолаха, вона теж із ними. Знаю, що їй там непереливки, але зарадити ніяк не можу. Я запрошував її в гості на якийсь час, але Нікола сказала, що я — негідник, а Серена — відьма, і не відпустила її.
Елфріда зітхнула. Вона чудово розуміла, що ситуація безнадійна.
— А Керрі? — запитала вона.
— Живе в Австрії. У неї хороша робота в туристичній компанії, доволі висока посада.
— Ви з нею бачитеся?
— Якось обідали разом, коли я востаннє був у Лондоні, але загалом ми рідко перетинаємося.
— Не вийшла заміж?
— Ні.
— А вона сюди приїздить?
— Ні, але з іншої причини. Вона не хоче заважати нам. Вважає, що Серені, Бенові й Емі буде незручно. Та й до того ж їй уже тридцять років, вона не дитина. Живе своїм життям. Але вона знає, що, якщо захоче приїхати в Ембло, достатньо лише зателефонувати.
Джеффрі замовк, поставив келих, взяв цигарку і підкурив. Елфріда сказала:
— Ти так і не кинув.
— Ні, не кинув. І не збираюся. Тебе це дратує?
— Джеффрі, мене нічого в житті ніколи не дратувало, ти ж знаєш.
— Ти маєш гарний вигляд. Як поживаєш?
— Чудово. Мабуть.
— Тобі не дуже самотньо?
— Уже стало трохи легше.
— Так, ти добрий ківш лиха випила.
— Ти про Джимбо? Неймовірний був чоловік. Але йому дісталося більше, ніж мені. Геніальна людина поступово згасла. Але я ні про що не шкодую, Джеффрі. Ми недовго прожили разом, але цей період був особливий. Небагатьом у житті випадає таке щастя.
— Розкажи про своє затишне місце в Гемпширі.
— Про Дібтон? Звичайне селище, нічого цікавого. Але саме таке я й хотіла. Маленький котедж, їх будували для залізничників. Природа. Більше мені нічого не треба.
— А сусіди хороші?
— Звичайні люди. Добрі, приязні. Можна навіть сказати, що мене тепло прийняли. У Лондоні я вже лишатися не могла.
— З’явилися якісь близькі друзі?
Елфріда почала розповідати про Фубістерів, Боббі Бартона-Джонса, про вікарія і його дружину, про пантоміму в школі.
Затим розказала про місис Дженнінґс, Альберта Меддовса і про багатія містера Данна з його критим басейном і величезною теплицею, в якій ростуть червоні герані й фікуси. А під кінець розповіла про Бланделлів — Оскара, Ґлорію та Франческу.
— Вони й справді дуже добрі до мене. Можна навіть сказати, взяли мене під крило. Ґлорія багата і щедра. Нечасто в людях поєднуються ці дві якості, еге ж? Вона — власниця будинку, в якому вони живуть. Він називається Ґранж. Страшенно огидний, та водночас на диво теплий і комфортний. Вона вже була заміжня, має двох дорослих синів. А Франческа — незвичайна дівчинка, весела і мила. Ґлорія обожнює приймати гостей, у неї мало не щодня то вечірка, то пікнік, то якісь збори чи зустрічі. А ще вона любить кінний спорт, часто збирає компанію і влаштовує перегони. Тоді її багажник перетворюється на бар, а до бампера вона прив’язує своїх пекінесів, і вони гавкають на всіх, як дурні.
Джеффрі явно прийшлася до смаку ця розповідь.
— А Оскару подобається таке життя?
— Не знаю. Але він тихий і люб’язний… чарівний, якщо чесно… Вони з Франческою не відходять одне від одного, роблять ставки на коней, які навряд чи виграють, і їдять морозиво.
— А чим він займається? Чи він на пенсії?
— Він музикант. Органіст. Піаніст. І викладач.
— Як добре, що ти зустріла таку цікаву пару. І вони, очевидно, тебе полюбили. Ти завжди для всіх як ковток свіжого повітря.
Тоді Елфріда озвучила те, що її найбільше хвилювало:
— І все-таки мушу триматися трохи осторонь. Не хочу жити лише їхнім життям, не хочу, щоб воно повністю поглинуло мене.
— Усі мріють тебе поглинути, хіба ти не знала?
— Не обов’язково зараз мене шпигати.
— Я завжди бажаю тобі лише добра.
Ще не один рік, згадуючи тижні, проведені в Ембло, Елфріда найчіткіше уявляла гудіння вітру. Він дув безперервно. Інколи це був легенький бриз, а інколи справжній морський ураган, який розбивався об скелі, завивав у димарях, трусив двері й вікна. Вона доволі швидко звикла до нього, однак уночі не помічати його було просто неможливо, тож вона лежала й слухала, як він налітає з Атлантики і мчить над причалом. А гілки старої яблуні стукали їй у вікно, наче привиди.