Моя мама, Гелен, вийшла за мого батька, Чарльза Скотта. Він служив у Королівському військово-морському флоті. Я думаю, що вони познайомилися, коли його корабель став у порту, але це лише мої здогадки. Вони ніколи нам цього не розповідали. Хай там що, але вони заручилися, і моя мама поїхала в Гонконг, де вони одружилися у місцевому соборі й провели дводенний медовий місяць у Коулуні. Коли батько залишив службу на флоті, вони перебралися в Австралію. Батько думав, що стане там фермером і розбагатіє. Але не так сталося, як гадалося, і їм довелося повернутися додому. Батько продав рушницю, щоб купити квитки. На той момент в родині їх уже було троє — у 1919 році в Террамеррі народилася моя старша сестра.
Припускаю, саме тоді мама познайомилася з татовими батьками. І вона їм не сподобалася, бо його рідні вважали і, можливо, мали слушність, що їхній старший син міг би знайти собі кращу партію, а ще їм страшенно не подобалося, що моя старша сестричка, якій тоді виповнилося вже п’ять років, говорила із сильним австралійським акцентом. Мама так і не пробачила їм холодного прийому, і їхні стосунки все життя залишалися напруженими й холодними. Варто зазначити, що саме мама трималася осторонь. І дуже шкода, бо я пам’ятаю, що мої численні тітки й дядьки завжди любили мене і добре до мене ставилися. Я б дуже хотіла частіше бачитися з ними і дружити зі своїми двоюрідними братами й сестрами.
Після Першої світової життя було непросте і знайти роботу було важко. Нарешті батькові її запропонували, але аж у далекій Бірмі — працювати на уряд. Він мав керувати днопоглиблювальними роботами на річці Іраваді в затоці Ранґун, щоб річковий порт завжди міг приймати кораблі з тиковим деревом і рубінами, які прямували з Мандалая.
Оскільки робота була дуже відповідальна, то і житло батько також отримав. Мама, яка вже була вагітна мною, не поїхала з ним і мусила думати, де жити й ростити своїх двох дітей. Зрештою вона зупинилася на Корнволлі — колись гостила там у подруги. Зваживши всі за і проти, мама вирішила, що якщо вже ростити двох дітей самій, то варто обрати красиве місце.
Ми поселилися в Леланті, у гирлі річки Гейл, лише за п’ять кілометрів від Сент-Айвса. Спочатку мама зупинилася в маленькому пансіонаті, де сільська акушерка прийняла у неї пологи — народилася я, а потім орендувала будинок. Він називався В’язи, і прожили ми там до 1939 року і Другої світової війни.
У ті часи сім’я без батька не була дивиною. У більшості родин чоловіки виїжджали в Індію, Малаю, Африку — вирощували каучук, працювали на Британську імперію, служили у війську. Я батька ніколи не знала і тому не скучала за ним, чого не скажеш про мою сестру Лалаґу, яка дуже за ним сумувала. Вона п’ять років прожила у повноцінній сім’ї і дуже любила тата. Переїхавши у Бірму, він фактично покинув нас, оскільки додому приїздити міг лише раз на три-чотири роки на кілька місяців. Літаки тоді майже не літали, дістатися дому можна було лише кораблем — а це три довгі тижні через Індійський океан, Суецький канал і Середземне море. Телефону не було, а в надзвичайних ситуаціях ми могли лише надіслати телеграму. Він писав нам щотижня — ми отримували старанно надруковані листи, на які так само старанно відповідали. Але для маленької дівчинки, яка страшенно за ним скучила і дуже страждала, цього явно було замало. Щоб упоратися з утратою, сестра занурилася у книжки. Вона рано навчилася читати, і книжки стали її порятунком від випробувань і розчарувань повсякденного життя.
Ця звичка, сильна, наче залежність, лишилася з нею до самої смерті — вона померла від раку у 52 роки в каліфорнійському місті Саусаліто.
Гадаю, можна сказати, що ми були дружними сестрами, проте нечасто гралися разом. Часом, коли дощило, ми зачинялися у своїй кімнаті й бавилися в улюблену гру — перевдягалися в дорослий одяг і прикидалися, що скоро приїде тато. Сходи до мансарди були потягом до Лондона, кімната — причалом, сходовий майданчик — трапом, біля якого ми чекали, коли він вийде з верхньої палуби лайнера.
Ще сестра обожнювала танцювати. Ми обидві відвідували уроки танців, але сестра почувалася там наче риба у воді. Вона постійно виконувала якісь піруети і складні комбінації — і прагнула навчити й мене, передати мені свою пристрасть. А я танці ненавиділа. З координацією і пластикою в мене завжди були проблеми, і я заледве могла щось виконати на заняттях для початківців. Нашу викладачку звали міз Філдес. У неї було руде волосся, і сестра її просто обожнювала.