На Великодні канікули ми ходили в похід за примулами, і, якщо було тепло, батьки дозволяли нам скупатися в морі. Ми заскакували у хвилі й прожогом вилітали на берег, бо вода здавалася крижаною. Швиденько одягали теплі светри й отримували імбирне печиво, яке ніби допомагало зігрітися.
Якось ми всі втрьох захворіли на кір, і прийшов лікар, щоб глянути на наші висипи, поміряти температуру й підтримати нас.
Улітку сад знемагав від спеки, тенісний корт висихав, а попід парканами буяли квіти. Ми лежали на траві у затінку, де дядько Джим тримав газонокосарку, і читали книжки, аж поки не спадала спека, а тоді йшли на кам’янистий пляж поплавати. Одного дня встали вдосвіта, щоб сходити у Ньюлін і подивитися, як французькі краболови заходять у порт і вивантажують улов. А коли літо скінчилося, ми збирали чорниці, щоб Гільда зварила джем, влаштовували пікніки на болотах, де папороті стали золотавими, а верес розквітнув фіолетовими подушками.
А потім настало Різдво, і весь будинок засяяв святковими вогниками й зашелестів паперовими гірляндами. Дядько Джим купив ялинку, поставив її в коридорі, і ми прикрашали її старенькими іграшками — янголятами, малинівками, блискучими кульками і гірляндами, які діставали з бездонної картонної коробки. Індичку приніс якийсь вдячний фермер, клієнт банку, а Гільда напекла різдвяних пудингів і тістечок, і кухня наповнилася ароматами смаколиків.
Для мене все це було новим і чарівним. Мама не влаштовувала великого свята на Різдво, ніколи не купувала ялинку і говорила, що немає сенсу вішати гілки падуба, адже незабаром їх все одно доведеться знімати. А мені подобалися запаковані подарунки, шафки, в які не можна зазирати до свята, я любила купувати для всіх подарунки і старанно їх ховати, щоб потім зранку після Різдва роздати.
Рік минув швидко. У лютому мама із сестрою повернулася з Бірми, і я переїхала додому в Лелант, щоб знову жити з ними.
Здавалося, що мені буде важко повернутися до колишнього життя, але за рік я подорослішала, у мене з’явилися твердість, сила волі й упевненість у собі та своїх силах. Передусім я покинула християнську науку і відмовилася ходити на нудні зустрічі в Сент-Айвсі. Крім того, я перестала звертати увагу на дошкульні сестрині коментарі про мою зовнішність — я підросла і схудла, а головне — зрозуміла, що зовсім не дурна і, якщо захочу, легко можу розсмішити людину.
А ще я зрозуміла, що опинитися знову вдома — це як взути старі розтоптані черевики, у яких тобі зручно і комфортно. Я усвідомила, як мені бракувало можливості бодай інколи побути наодинці і як, виявляється, я люблю самотність.
У перший вільний день у Леланті я вирушила на довгу прогулянку — хотіла пройтися тими місцями, де минуло моє дитинство, і пересвідчитися, що там нічого не змінилося. Не змінилося. Я пройшла уздовж залізничних колій до старої дамби, вийшла на брудний маленький пляжик, де на гальці догнивали старі діряві рибальські човни. Затим, перетнувши поле для гольфу, піднялася на дюну і побачила величезний пляж, ідеально чистий на відпливі, плаский блакитний горизонт і будиночки Сент-Айвса, розкидані вдалечині. І це було щастя — опинитися на самоті, наодинці зі своїми думками, коли поруч ніхто нічого не розпитував і не розповідав.
Мабуть, на цьому моє дитинство скінчилося. Гаррієт відправили у школу-пансіон, а наступного року туди поїхала і Сара. Ми всі жили в передчутті війни, хоча, звісно, сподівалися, що минеться і її таки не буде. Моя сестра переїхала в Лондон, щоб знайти роботу. Коли війна все-таки почалася, вона вступила до Жіночих королівських військово-морських сил Великої Британії. Те саме зробила і я, щойно закінчила школу і навчилася друкувати.
Тітка Кітті на все життя лишилася близькою для мене людиною, однією з найкращих подруг. Дядько Джим помер у віці сімдесяти років, а вона й далі жила в їхньому старому будинку, не присідаючи ні на хвилинку — працювала в саду, ходила в церкву, грала в бридж, займалася шістьма онуками. Я виросла, вийшла заміж і народила дітей. Щороку ми з ними їздили у Корнволл. Одного разу, поїхавши за покупками у Пензанс, я помітила тітку Кітті — вона йшла з двома величезними торбами. Я спинила автомобіль, і ми міцно обійнялися. Затим я спитала, що вона несе в таких великих сумках, і вона відповіла:
— Несу червоні боби тим бідолахам у будинку для людей похилого віку.
Припускаю, що найстарший із тих бідолах був щонайменше років на десять молодший за неї.
Вона дожила до глибокої старості, а коли померла — Гаррієт із чоловіком переїхали в той будинок, де всі ми колись були щасливі. А років за десять уже донька Гаррієт зі своєю сім’єю оселилася там. І я впевнена, що так триватиме ще принаймні зо два покоління.