Вікна крамнички захищали ґратки, щоб вандали не могли розбити скло та вкрасти коробки з печивом і баночки із квасолею. Місис Дженнінґс вважала, що її вітрина прикрашена зі смаком. Елфріда поставила кошик і прив’язала повідець Гораса до решітки. Видно було, що йому це не подобається: пес терпіти не міг, коли його лишали на вулиці на поталу глузливим підліткам. Але місис Дженнінґс не любила, щоб до крамниці заходили із собаками. Казала, що вони брудні та тільки те й роблять, що хочуть насцяти на підлогу.
У низькій крамниці завжди світло і дуже тепло. Гули холодильники й морозилки, вітрини, підсвічені неоновими лампами, мали сучасний вигляд — їх встановили лише кілька місяців тому. Місис Дженнінґс вважала, що так стало значно краще, бо тепер її крамничка схожа на міні-маркет. Через усі ці стелажі було складно одразу роздивитися, хто ще є в крамниці, і лише коли Елфріда обійшла стенд із розчинною кавою і чаєм, побачила біля каси знайому постать.
Оскар Бланделл. Елфріда вже не в тому віці, коли серце підстрибує від радості, але Оскара вона завжди рада бачити. Це була чи не перша людина, з якою вона познайомилася, коли переїхала в Дібтон. Одного недільного ранку пішла в церкву, і після служби вікарій зупинив її біля дверей надворі — від свіжого весняного вітерця його волосся ворушилося, а біла ряса тріпотіла, як випрана білизна. Він привітав її в Дібтоні, сказав кілька слів про захоплення садівництвом і про Жіночий інститут[1], а тоді, на щастя, змінив тему.
— А це наш органіст Оскар Бланделл. Не постійний органіст, але чудовий рятівник у складні часи.
Елфріда розвернулася і побачила, що з темних глибин церкви на залитий сонцем ґанок виходить чоловік. Привітне, зацікавлене обличчя, напівприкриті очі, сиве волосся, яке колись, мабуть, було світлим. Він був такого самого зросту, як і Елфріда, що було доволі дивно. Зазвичай вона височіла над чоловіками — метр вісімдесят зросту й худа як тріска, але Оскару вона подивилася просто у вічі, і їй сподобалося те, що в них побачила. Оскільки була неділя, він убрався у твідовий костюм з гарною краваткою. А ще їй сподобалося його рукостискання — міцне і приємне.
Елфріда сказала:
— Як цікаво. Я маю на увазі те, що ви граєте на органі. Це ваше хобі?
— Ні, це моя робота і моє життя, — відповів він доволі серйозно, а за хвилю всміхнувся, і весь пафос його слів миттю зник. — Це моя професія, — додав він.
Минув день чи два, й Елфріді зателефонували.
— Добрий день, мене звати Ґлорія Бланделл. У неділю після служби ви познайомилися з моїм чоловіком, органістом. Приходьте до нас на вечерю у четвер. Знаєте, де ми живемо? У Ґранжі. Будинок із червоної цегли та з баштами на краю селища.
— Це дуже мило. Залюбки прийду.
— Облаштувалися вже у нас?
— Поволі облаштовуюся.
— Чудово. Тоді до зустрічі в четвер. Приблизно на сьому тридцять.
— Дуже дякую, — відповіла Елфріда, але на тому кінці вже поклали слухавку. Судячи з усього, місис Бланделл не любила гаяти часу.
Ґранж був найбільшим будинком у Дібтоні. До нього можна було потрапити через величезні претензійні ворота. І дім, і ворота чомусь не дуже пасували Оскару Бланделлу, але буде цікаво піти, познайомитися з його дружиною й побачити, як вони живуть. Людину не пізнаєш по-справжньому, поки не побачиш її у власному домі. Подивишся на її меблі, книжки і те, як і чим вона живе.
У четвер зранку Елфріда помила голову й пофарбувала волосся — робила це щомісяця. Взагалі-то відтінок називався «полуничний блонд», але інколи виходив ближче до помаранчевого. Проте сьогодні Елфріда не переймалася відтінком волосся, бо мала значно нагальнішу справу. Вона розмірковувала над тим, у що вбратися. Зрештою обрала квітчасту довгу спідницю і трикотажний кардиган лаймового кольору. Поєднання полунично-помаранчевого волосся, квітчастої спідниці й кардигана трохи різало око, та завдяки яскравій зовнішності Елфріда почувалася впевненіше.
Вона за десять хвилин пройшла все селище, зайшла у претензійні ворота і рушила під’їзною доріжкою. Прибула ідеально вчасно, що траплялося доволі рідко. Оскільки Елфріда вперше завітала сюди, вона не стала відчиняти двері самостійно, не зайшла всередину й не гукнула «Привіт!», як робила це зазвичай, а натиснула кнопку дзвінка і почула, як він відгукнувся углибині будинку. Зачекала, роздивляючись доглянуті газони. Здавалося, ніби їх щойно постригли — вперше в цьому сезоні. Пахнуло свіжоскошеною травою і весняною прохолодою.
1
Жіночий інститут — організація, що об’єднує жінок, які живуть у сільській місцевості