— Яка у вас щаслива сім’я.
— Так, — кивнула Серена і всміхнулася. — Я знаю. Нам дуже пощастило. Я це розумію, Елфрідо. Справді. І дякую за це щодня.
Час від часу Елфріда залишала Ембло і їхала своєю маленькою автівкою сама, залишаючи Гораса з вівчарками Джеффрі. Її дивувало, як у цьому віддаленому куточку поєднуються дика природа, сільський спокій і таке різноманіття життя. На вузьких і звивистих дорогах майже не було туристів, лиш зрідка їй траплявся якийсь автобус, вантажівка чи трактор. Проминувши порожній причал, Елфріда виїжджала на невеличку, зарослу рододендронами алею, де в на заздрість красивих садах досі буяла гортензія й крутилися на вітрі квітки фуксії, схожі на маленьких балерин.
Одного дня Елфріда поїхала в сусіднє містечко. Залишивши автівку на стоянці, пішки рушила через лабіринт вулиць і провулків, що вивели її до узбережжя. На набережній працювали ресторанчики й сувенірні крамнички, а ще їй стрічалося чимало маленьких галерей, у вікнах яких виставлялися картини й скульптури. Натрапивши на книгарню, вибрала дві книжки для Бена й Емі. Елфріді так сподобалося переглядати книжки, що вона згадала про Франческу й підібрала і для неї подарунок — «Острів овець» Джона Бакена. Елфріда пам’ятала, як захоплювалася цією книжкою у школі, й уже уявляла, як Оскар і Франческа читатимуть її разом, умостившись у величезному кріслі біля каміна.
Вона попросила загорнути книжки, розрахувалася, вийшла на вулицю й рушила далі. У крамничці виробів ручної роботи вибрала подарунки для Джеффрі та Серени — два в’язані светри з красивими орнаментами. Затим купила листівки та пляшку вина і, задоволена і щаслива, рушила назад лабіринтом вимощених бруківкою вуличок, де над головами сохла білизна, а на підвіконнях росли яскраві настурції й рожеві петунії. Аж раптом натрапила на чергову галерею. Не втримавшись і зазирнувши у вікно, Елфріда побачила маленьку абстрактну картину у світлій рамі. На ній був зображений Корнволл — саме таким, яким бачила його вона — такі самі кольори, такі самі форми.
Елфріді страшенно захотілося купити цю картину. Не для себе, а на подарунок. Якби Джимбо був живий, вона б точно йому сподобалася. Елфріда уявила, як дарує йому картину, як приносить її у його будинок у Барнсі, де вони були такі щасливі, як він розмотує її і як радіє, побачивши цю красу…
Картина раптом розмилася. Елфрідині очі наповнилися слізьми. Вона ніколи не плакала за Джимбо — просто тихо горювала і намагалася навчитися жити в холодній самотності. І вважала, що вже навчилася. А виявляється, ні. Мабуть, вона з тих жінок, які не можуть жити без чоловіка, і нічого із цим не вдієш.
Сльози висохли. Сором який! Їй шістдесят два роки, а вона рюмсає, як дівчинка, яка розбіглася з хлопцем. Але все одно Елфріда стояла і не зводила погляду з картини, яку так прагнула купити. Хотілося поділитися з кимось задоволенням. Подарувати її комусь.
Подумала, може, купити картину Оскарові Бланделлу. Але ж Оскар живе не сам. У нього є Ґлорія. І вона не зрозуміє такого подарунка. Елфріда навіть ніби почула її голос: «Елфрідо! Та це ж несерйозно. Просто набір геометричних фігур. Чотирирічна дитина намалює краще. Де тут верх, а де низ? Елфрідо, серйозно, це просто смішно. Що на тебе найшло? Витратила гроші на якусь мазню. Та тебе ж просто пограбували серед білого дня».
Ні. Погана ідея. Вона неохоче відвернулася від вікна галереї й рушила далі. Проминувши вулиці, вийшла на доріжку, яка зигзагами підіймалася вгору, до вершини порослого травою мису, що розділяв берег на дві частини. Поки підіймалася, вітер посилився.
Елфріда дійшла до вершини, і їй аж дух перехопило: довкола розкинулися тільки океан і небо. Горизонт був суцільного синього кольору. Здавалося, що вона опинилася посеред моря. Дійшовши до лавочки, Елфріда сіла і щільніше закуталася в куртку з овчини. Пакети з подарунками поставила поруч, наче якась пенсіонерка, втомлена від ходіння крамницями.
Але вона — не якась пенсіонерка. Вона — Елфріда. Вона тут. Вона все пережила — і живе далі. Але що чекає її попереду? З неба різко спустилася чайка і сіла біля її ніг. Певно, шукала чогось смачненького. Її очі були холодні й жадібні. Елфріда всміхнулася з такого нахабства. І раптом зрозуміла, що скучила за спілкуванням. Особливо за розмовами з Оскаром. Їй захотілося, щоб він теж був тут, приїхав хоча б на один день. А повернувшись у Дібтон, вони могли би поговорити про вітер, море і чайку. Пригадували б цю мить і дивувалися б магії цього чарівного місця.
Можливо, це найгірше — коли не маєш із ким розділити спогади.