На це місис Дженнінґс нічого не відповіла. Елфріда підвела очі й побачила, що продавчиня стривожено дивиться на неї, покусуючи губу. Поклавши газету на продукти, Елфріда запитала:
— Місис Дженнінґс, усе гаразд?
— А ви що, нічого не знаєте?
— Про що?
— Нічого не чули?
В Елфріди раптом пересохло в роті.
— Ні, — ледве вимовила вона.
— Місис Бланделл.
— Що з нею?
— Вона загинула, місис Фіппс. Аварія на кільці у Падстоні. Везла свою малу додому з вечірки з феєрверками. Це сталося увечері четвертого листопада. Велика вантажівка. Бог знає, як це трапилося. Вона могла її не побачити, бо погода тоді була жахлива. Злива. — Шокована Елфріда не могла вимовити ані слова. — Мені дуже шкода, місис Фіппс. Я думала, ви вже чули.
— Звідки я могла чути? Я не читала газет. Ніхто не знав, де я. І номера мого ні в кого не було.
— Така трагедія, місис Фіппс… Ми не могли повірити. Ніхто в селищі не йняв віри.
— А Франческа? — спитала Елфріда, хоча і боялася почути відповідь.
— Вона теж загинула, місис Фіппс. І два маленькі песики, які сиділи позаду. На фотографії в газетах неможливо було дивитися. Їхню автівку просто розчавило. У них не було шансів. Добре одне: поліціянти сказали, що вони померли миттєво. Ніхто з них навіть нічого не зрозумів. — Голос місис Дженнінґс затремтів. — Звісно, ми часто чуємо про такі трагедії, але коли це стається з тим, кого знаєш…
— Так.
— Місис Фіппс, ви бліді як крейда. Зробити вам чаю? Ходімо до мене в підсобку.
— Ні, все гаразд. Дякую, — сухо відказала приголомшена Елфріда. — А похорон? — запитала вона за мить, бо, попри шок, голова залишалася ясною, а думки — чіткими.
— Кілька днів тому поховали. Тут, у селищі. Багато людей прийшло. Усі віддавали останню шану.
Отже, вона навіть утратила шанс оплакати їх і, можливо, когось утішити.
— А Оскар? Містер Бланделл?
— Давно його не бачила. Тільки на похороні. Усе тримає в собі. Бідолашний чоловік. Навіть думати страшно, що він пережив. І як почувається зараз.
Елфріда уявила собі Франческу, як та сміється і дражнить батька, як вони в чотири руки грають на піаніно, як вона сидить поряд із ним у великому кріслі, коли вони разом читають книжку. І відразу ж прогнала з думок ці картинки, бо згадувати все це було нестерпно.
— Він у Ґранжі? — запитала Елфріда.
— Наскільки мені відомо, так. Хлопець, який допомагає мені у крамниці, носить йому молоко, газети й інше. Мабуть, замкнувся в собі. Та воно й зрозуміло. Вікарій ходив до нього, але містер Бланделл навіть його не захотів бачити. Місис Масвелл, як і завжди, щодня ходить у Ґранж, але вона каже, що він майже не виходить із музичної кімнати. Вона лишає на кухні тацю з вечерею, але здебільшого він до неї навіть не торкається.
— Як думаєте, він захоче мене бачити?
— Звідки мені знати, місис Фіппс. Але ж ви з ним дружили.
— Я повинна була бути поруч.
— Це не ваша провина, місис Фіппс.
Цієї миті в крамницю хтось зайшов. Місис Дженнінґс знову начепила на носа окуляри, намагаючись набути ділового вигляду.
— Я рахую ваші продукти, так? Добре, що ви повернулися. Ми всі за вами скучали. Шкода, що я зіпсувала вам настрій. Вибачте.
— Дякую, що розповіли. Добре, що я дізналася це від вас, а не від когось іншого.
Вийшовши з крамниці, Елфріда сіла в автівку і на якусь хвильку завмерла. За один день її життя розкололося навпіл, і ці половинки вже ніколи не вдасться з’єднати. Більше нічого не буде, як раніше. Зі сміху й щастя в Ембло вона потрапила у втрату й невимовний біль. Найбільше пригнічувало те, що вона нічого не відчула, ні про що не здогадувалася. Чомусь саме через це Елфріда почувалася винною — ніби забула їх, зреклася, поїхала в Ембло, коли мала бути тут. У Дібтоні. З Оскаром.
З важким серцем вона завела автівку й рушила з місця. Боббі Бартон-Джонс вже обрізав живопліт і пішов додому. І це добре, бо зовсім не хотілося ані спинятися, ані з кимось розмовляти. Елфріда проїхала головною вулицею повз свій поворот до воріт Ґранжа — будинку, який належав Ґлорії. Повернула, проїхала під’їзною доріжкою, оминувши величезний кедр. Побачила майстерно відремонтований фасад будинку. Перед парадними дверима на майданчику, посипаному гравієм, стояв великий чорний лімузин.
Елфріда зупинилася поруч із ним, вийшла з автівки й лише тоді помітила, що за кермом лімузина сидить водій в уніформі й кепці та читає газету. Почувши кроки, він підвів голову, кивнув, показуючи, що помітив її, і знову опустив очі на результати перегонів. Водій явно не планував ні з ким розмовляти.