Елфріда пройшла повз нього, піднялася сходами й через арку зайшла на знайому, викладену плиткою веранду. Наполовину засклені двері були прикриті, але вона не натиснула на дзвінок — просто відчинила двері й увійшла до будинку.
Усередині стояла цілковита тиша, яку порушувало тільки цокання долівкового годинника, який секунда за секундою вимірював час. Елфріда трохи постояла, прислухаючись, — раптом з кухні долинуть якісь звуки чи згори залунає музика. Нічого. Тиша душила, наче туман.
Двері вітальні були відчинені. Вона пройшла через хол — товстий килим приглушував кроки — й увійшла всередину. Спочатку їй здалося, що в кімнаті ні душі, але за мить Елфріда побачила у кріслі біля згаслого каміна чоловіка. Видно було лише твідові штани та начищені до блиску броги.
— Оскаре, — тихо покликала вона.
Ступила кілька кроків уперед, щоб подивитися на нього, і вдруге за цей жахливий день пережила шок. Так, це був Оскар. Але він невимовно постарів. В окулярах, зморшкуватий, скоцюрблений у м’якому кріслі. Покрученими пальцями стискає головку зі слонової кістки на палиці з чорного дерева.
Елфріда інстинктивно піднесла руку до вуст, щоб стримати крик чи, можливо, затамувати відчай.
Він підвів на неї очі та скрикнув:
— О боже!
Елфріду охопило таке полегшення, що здавалося, ноги не витримають — і вона упаде там, де стоїть. Тож вона швидко сіла на м’який шкіряний пуфик біля каміна. Вони втупилися поглядами одне в одного. А за хвилю він знову озвався:
— Не чув, як ви увійшли. Ви дзвонили у дзвінок? Я трохи глухуватий, але дзвінок зазвичай чую. Вийшов би відчинити…
Це був не Оскар. Цей чоловік дуже старий. Зовсім інша людина. Схожий на Оскара, але не Оскар. Старий джентльмен років вісімдесяти, а то й більше. Дуже чемний, говорив із відчутним шотландським акцентом. Його голос нагадував голос доброго старого лікаря, який лікував Елфріду в дитинстві. Чомусь завдяки цьому їй стало значно легше з ним говорити.
— Ні, — відповіла вона. — Я не дзвонила. Просто зайшла.
— Пробачте, що я не підводжуся. Я наче заціпенів, важко рухатися. Мабуть, нам варто познайомитися. Я Гектор Маклеллан. Оскар — мій племінник.
Гектор Маклеллан, колишній власник Коррідейлу, тепер живе в Лондоні. Його син Г’ю витер з підошов британський пил і полетів жити на Барбадос.
— Оскар мені про вас розповідав, — сказала Елфріда.
— А ви хто, дорогенька?
— Елфріда Фіппс. У мене будинок тут, у селищі. Я живу сама. Ґлорія й Оскар були до мене дуже добрі. Вибачте, що дивно повелася, коли зайшла. Я подумала, що ви — Оскар. Потім, звісно, зрозуміла, що помилилася.
— Постарілий від горя Оскар?
— Так. Мабуть. Розумієте, я Оскара ще не бачила. Я місяць гостювала у двоюрідного брата в Корнволлі. І лише щойно почула про все від місис Дженнінґс, власниці місцевої крамниці. Прийшла купити хліб і…
— Так. Жахлива трагедія.
— Як це сталося?
Старий знизав плечима.
— Ґлорія виїхала на розворот і потрапила просто в зуби величезного автопоїзда.
— Хочете сказати, вона його не бачила?
— Було дуже темно. Сильно дощило.
— Місис Дженнінґс казала, вона була з Франческою на вечірці. Феєрверки й таке інше.
— Так, правильно.
Елфріда закусила губу.
А потім сказала:
— Вона інколи випивала щось міцне на вечірці.
Й одразу захотіла забрати свої слова назад.
— Я знаю, дорогенька, — і бровою не повівши, мовив старий джентльмен. — Ми всі це знали. Інколи Ґлорія перебирала через край. Небагато, під кінець веселої вечірки. Мабуть, складно було відмовитися. А потім сідала за кермо. Оскар це знав краще за нас усіх. І тепер мучиться, картає себе, що не повіз Франческу на ту вечірку сам. Гадаю, йому й на думку не спадало, що по закінченні свята Ґлорія не одразу повезе Франческу додому. Там були й інші батьки, тож вони гуляли далі. Дощ почався саме перед тим, як вони виїхали. А потім… Відволіклася на секунду, світло в очі, важка автівка, мокра дорога… — Він красномовно розвів руками. — І все. Кінець. Були люди — і не стало людей.
— Я навіть на похорон не потрапила.
— Я теж. Зліг із грипом, лікар заборонив їхати. Звісно, надіслав листа зі співчуттями, зателефонував. Коли розмовляв з Оскаром телефоном, зрозумів, у якій він зараз ситуації. Тому щойно зміг, одразу приїхав. Хоч і старий, але ж я його дядько. Певно, ви помітили біля входу мою автівку і водія.
— Так, — мовила Елфріда і насупилася. — Ви сказали, що зрозуміли, в якій він зараз ситуації. Що це означає? Про яку ситуацію ідеться?