— Це вам вирішувати. Може, трішки його підштовхнете?
— Я спробую, — відказала Елфріда, однак подумала: «Тільки де взяти сил на це?»
На якусь мить запала тиша. Вони сумно дивилися одне на одного. Раптом тишу порушили звуки кроків по гравію. Елфріда підняла голову й побачила Оскара — він саме проходив повз довге вікно. І відразу ж занервувала. Звелася на ноги.
— Він іде, — попередила Елфріда.
Відчинилися й зачинилися вхідні двері. Вони чекали. Потім дверна клямка повернулася, двері вітальні відчинилися, і на порозі постав він. Кинув на них погляд. Одягнений був у старий комбінезон і товстий в’язаний светр у цятку. Густе біле пасмо впало на чоло, і він прибрав його рукою. Елфріда думала, що він буде нещасний, зламаний трагедією. Але розбите серце — річ особиста, а Оскар не виносив особистого на публіку.
— Елфріда. Я зрозумів, що ти приїхала, бо побачив твою автівку.
Вона підійшла привітатися. Він узяв її долоні у свої, а затим нахилився і поцілував в щоку. Його губи були крижані. Вона глянула йому в очі.
— Любий Оскаре, я знову вдома.
— Давно приїхала?
— Хвилин п’ятнадцять тому. Виїхала вранці з Корнволла. Зайшла в крамницю, і місис Дженнінґс мені все розповіла. Я не знала. Цілий місяць не читала газет. Тож одразу примчала сюди, зайшла і побачила твого дядька.
— Ясно, — відказав Оскар, відпустив її руки й розвернувся до Гектора, який із крісла спостерігав за їхньою зустріччю. — Гекторе, вибач, що змусив чекати. Виникли певні проблеми. Щось із перемикачем. Зате Елфріда розважила тебе.
— І мені надзвичайно приємно. Але мушу вже їхати.
Обіпершись на свою палицю, старий джентльмен спробував підвестися з крісла. Оскар підійшов і допоміг йому.
Усі троє пройшли через вітальню й хол — повільно, щоб старий джентльмен не відставав. У коридорі Оскар допоміг йому одягти старомодне пальто і простягнув старенький коричневий фетровий капелюх. Гектор начепив його на голову, високо задерши криси.
— Радий, що ти заїхав, Гекторе. Дуже це ціную. Щасливий був тебе бачити.
— Любий мій хлопчику… Дякую за обід. Заходь у гості, якщо будеш у Лондоні.
— Звісно.
— І подумай над моєю пропозицією. Може, тобі здається, що це надто кардинальні зміни, але так тобі легше дихатиметься. Ти не повинен тут лишатися. — На цих словах Гектор щось згадав і сунув руку до кишені. — Мало не забув. Записав для тебе. Номер телефону Біллікліффа. Тобі треба лише зателефонувати. Ключі від твого будинку в нього. — Гектор дістав із кишені складений аркушик паперу та простягнув Оскарові. — Єдине, — додав він і підморгнув мокрим від сльози старечим оком, — не дзвони надто пізно. Він полюбляє прикладатися до пляшки віскі, тому по обіді в нього вже язик заплітається.
А Елфріду хвилювали інші, значно практичніші питання.
— Будинок довго стоїть порожнім?
— Кілька місяців. Але місис Снід туди заходить, прибирає, провітрює. Біллікліфф її найняв, але плачу їй я. Ніхто не виграє, якщо будинок розвалиться.
— Схоже, ви добре все продумали, — зазначила Елфріда.
— Мені останнім часом мало про що доводиться думати. Тепер уже справді час їхати. На все добре, дорогенька. Надзвичайно приємно було познайомитися. Сподіваюся, ще колись побачимося.
— І я сподіваюся. Ми проведемо вас до автомобіля.
Оскар узяв Гектора під руку, й вони спустилися сходами на посипану гравієм доріжку. Похолодало, ще й мряка дошкуляла. Побачивши їх, водій вийшов із довгого автомобіля, обійшов його і відчинив дверцята. Спільними зусиллями вони всадили Гектора на сидіння та пристебнули паском безпеки.
— На все добре, Оскаре, любий. Я подумки з тобою.
— Ще раз дякую, що приїхав, Гекторе, — сказав Оскар, обійнявши дядька на прощання.
— Сподіваюся лише, що зміг бодай трішки тебе розрадити.
— Зміг, — запевнив його Оскар, відступив назад і зачинив дверцята. Автівка рушила. Гектор помахав зігнутою старою рукою. Оскар з Елфрідою спостерігали, як його авто граційно і неспішно попрямувало до Лондона. Вони стояли, аж поки автівка зникла з очей і звук двигуна стих.
Запала тиша, яку перебивало лише каркання круків. Було холодно і волого. Елфріда зіщулилася.
— Ходімо в будинок, — запропонував Оскар.
— Може, я вже поїду?
— Ні. Не хочу, щоб ти їхала. Хочу, щоб ти побула зі мною.
— А місис Масвелл ще тут?
— Вона йде після обіду.
— Хочеш, я заварю нам чаю?
— Чудова ідея.
— А можна Гораса теж узяти в будинок? Він цілий день просидів в автівці.
— Звісно. Тепер йому немає кого боятися. Пекінеси більше на нього не нападуть.
«О господи!» — подумала Елфріда. Підійшла до свого автомобіля й випустила Гораса. Той радісно вискочив і помчав по газону до густих лаврових кущів, біля яких довго стояв із піднятою задньою лапою. Закінчивши зі своїми справами, повернувся до них. Оскар нахилився, погладив собаку по голові, і вони знову зайшли в дім. Оскар зачинив двері й провів гостей на теплу й затишну кухню. Кухня Ґлорії — велика, продумана. Кухня, де зовсім недавно готували стільки смачної їжі, тепер здавалася порожньою і аж занадто чистою. Місис Масвелл лишила на столі тацю з чашкою, глечик молока і коробку печива. Вона явно робила все, що могла, аби її єдиний роботодавець з’їв бодай щось.