Елфріда знайшла чайник, налила воду й поставила на плиту. Затим повернулася до Оскара, підставивши спину до приємного тепла плити, і сказала:
— Хотілося б знайти потрібні слова, але я не вмію. Оскаре, я співчуваю. Якби ж я тільки знала… Я би приїхала з Корнволла. Хоча б на похорон устигла.
Оскар підсунув стілець ближче до кухонного столу, обіперся ліктями на нього і сховав обличчя в долонях. На якусь мить Елфріді здалося, що він плаче. Свій голос почула ніби здалеку:
— Не знаю чому, але я за цілий місяць навіть газети до рук не взяла. Я і гадки не мала, що сталося. До сьогодні…
Оскар повільно забрав руки від обличчя, й Елфріда побачила, що він не плакав. Але туга в його очах була така, що краще б він дав волю сльозам. Оскар сказав:
— Я подзвонив би, але не знав, де ти.
— Я навіть припустити не могла, що тобі може знадобитися мій номер. — Вона набрала повні груди повітря. — Оскаре, я добре знаю, що таке втрачати й горювати. Весь той час, що Джимбо хворів, я знала, що це кінець, що він ніколи не одужає. Але коли він помер, виявилося, що я зовсім не готова до болю й порожнечі. А ще я знаю: те, що я пережила тоді, — це лише крихітна частка того, що мусиш пережити ти. І я нічим не можу зарадити, ніяк не можу полегшити твій біль.
— Ти тут.
— Якщо хочеш поговорити, я готова вислухати.
— Ще не час.
— Знаю. Зарано. Зашвидко.
— Вікарій зателефонував майже одразу після аварії. Незабаром після того, як мені сказали, що Ґлорія і Франческа загинули. Намагався мене втішити, говорив про Бога, і я навіть подумав, чи не з’їхав він з глузду. Ти колись запитувала, чи побожна я людина. Здається, я тоді не зміг відповісти. Розумів лише, що музика, робота і хор для мене значили більше за будь-які церковні догми. «Тебе, Боже, прославляємо». Пам’ятаєш, на першій вечері у Ґранжі ми гуляли в саду, і ти сказала, що тобі особливо подобається певне аранжування «Тебе, Боже, прославляємо»? Ці слова і музика колись сповнювали мене вірою в добро і, можливо, навіть у вічність. «Тебе, Боже, прославляємо, вічна Тобі честь і слава! Тебе, Отче, величає безмір неба, земля жвава». Під потужні звуки органа, слухаючи хлоп’ячі голоси, які підносилися високо-високо… У ті моменти я справді вірував і знав, що мою віру ніщо не зможе похитнути.
Він замовк. Вона теж мовчала. Потім таки наважилася спитати:
— А зараз, Оскаре?
— Там усе було пов’язане з Богом. А я не можу вірити в Бога, який забрав у мене Франческу. І я прогнав вікарія. Здається, він образився.
— Бідолаха.
— Переживе, не сумніваюся. Чайник закипів.
І саме вчасно. Елфріда знайшла чайничок для заварювання, насипала в нього чай і залила окропом. Затим знайшла чашку і для себе, віднесла все на стіл і сіла навпроти Оскара. Так само вони сиділи й того дня — здається, відтоді минула вічність, — перед від’їздом до Корнволла, в її будиночку на Полтонс-роу. В Оскара тоді була багнюка на черевиках.
— Тобі подобається міцний чай, так?
— Міцний і чорний.
Вона налила собі чаю і відставила чайничок, щоб чай краще заварився.
— Гектор розповів, що твої пасинки хочуть продати будинок.
— Вони вважають, що мені слід переїхати у «Прайорі». Це вікторіанський особняк, у якому зараз влаштували будинок для людей похилого віку. Для старих і немічних джентльменів.
— Але ж ти туди не хочеш?
— Відверто кажучи, не дуже.
— А що хочеш?
— Хотів би, щоб мене не чіпали й дали зализати рани. Але тут побути на самоті не вийде — Джилс і Кроуфорд хочуть, щоб я зник, бо їм кортить якнайшвидше виставити будинок на продаж.
— Скоти. — Елфріда налила йому чорнильно-чорного чаю й підсунула чашку до нього. Він потягнувся до глечика, додав трохи молока і надпив. Елфріда продовжила: — Гектор Маклеллан розповів, що запропонував тобі.
— Я так і думав.
— Ти вважаєш, це погана ідея?
— Елфрідо, та це ж божевілля.
— Чому?
— Я тобі поясню. Сатерленд на іншому кінці країни. І я там не був п’ятдесят років. Гектор може казати що завгодно, але я там ні душі не знаю. Той будинок напівпорожній, у ньому вже давно ніхто не живе. Я й гадки не маю, з чого почати, щоб там усе облаштувати. Хто мені допоможе?