Набравши повні груди повітря, вона сказала:
— Гаразд. Я поїду.
— Ти чудова.
— Я поїду заради тебе, Оскаре, але й заради Ґлорії теж. Ніколи не забуду, якою доброю і щедрою вона була до мене, незнайомки. Ви з Ґлорією і Франческою стали моїми першими друзями в Дібтоні…
— Кажи далі, не спиняйся…
— Мені соромно… Ми стільки всього обговорили, а я лише зараз, уперше за всю розмову, вимовила їхні імена. У Корнволлі я багато розповідала про вас. Розказала Джеффрі про вас усіх, як чудово ви мене прийняли. Я навіть купила Франчесці книжку. А для вас із Ґлорією придивилася картину, але побоялася, що вона Ґлорії не сподобається.
— А мені сподобалася б?
— Не знаю… — прошепотіла Елфріда й замовкла, бо в горлі застряг клубок. Вона заплакала, і теплі сльози, які текли по щоках, як не дивно, принесли їй полегшення. Вона спробувала витерти їх рукою. — Я… я лише один раз була в Шотландії. У Глазго, сто років тому, у концертному турі. Пам’ятаю нудні екскурсії та дощ, який ніяк не закінчувався… — Знайшовши в кишені хустинку, Елфріда висякалася. — А ще я не розуміла жодного слова, коли мені щось казали.
— Шотландський акцент — це весело.
— Мені тоді невесело було.
— Зараз теж сумно, але ти, як завжди, змусила мене всміхнутися.
— Як клоун?
— Ні. Не клоун. Як мила і цікава подруга.
Сем
Раннього грудневого ранку, в п’ятницю, коли надворі ще було зовсім темно, Сем Говард викотив візок зі своїм багажем у зал прибуття аеропорту Гітроу. За огорожею, як завжди, купчилися люди, які когось зустрічали: пари похилого віку, молодь у спортивних штанях, втомлені мами з дітьми, водії в уніформі, які очікували важливих пасажирів, до яких Сем не належав, і чоловіки із загадковими табличками в руках, на яких великими літерами було написано «Містер Вілсон» і «Трейдингова компанія Абдул Азіза».
Сема ніхто не зустрічав. Ані дружина, ані водій. Ніхто, хоч і стримано, не радів тому, що він приїхав. Він знав, що надворі дуже холодно. Перед посадкою пілот оголосив, яка температура в Лондоні, та й люди, яких він побачив в аеропорту, були в теплих куртках, рукавичках, шарфах і вовняних шапках. У Нью-Йорку теж холодно, але то був сухий мороз, що додавав енергії, а з Іст-Рівер дув кусючий вітер, й усі прапори на флагштоках нагадували замерзлі прямокутники.
Візок котився важко — дві валізи, величезна американська сумка з приладдям для гольфу і портфель. Сем покотив його до автоматичних дверей і вийшов у холодну мокру темряву англійського зимового ранку. Став у чергу до таксі. Чекати довелося хвилин п’ять, але цього вистачило, щоб ноги замерзли. На сидіннях таксі чомусь були поліетиленові чохли з газетним принтом, а за кермом сидів насуплений чоловік з моржовими вусами. Сем подумки відзначив, що водій, на щастя, не з любителів побазікати, бо говорити йому зовсім не хотілося.
— Куди їдемо?
— Вендсворт, будь ласка. Південний захід. Сімнадцятий район. Б’юлі-роуд, чотирнадцять.
— Прийнято.
Водій не вийшов з автівки, щоб допомогти Семові з багажем — мабуть, вирішив, що той достатньо молодий і сильний, тож впорається сам. Сем закинув валізи в багажник, поставив сумку з ключками на підлогу ззаду, відкотив убік візок, сів в автівку і зачинив дверцята. Щойно таксі рушило, двірники щосили забігали по склу.
Хоч Сем недовго чекав таксі, проте встиг змерзнути. Тому підняв комір темно-синього пальта і відкинувся на брудне поліетиленове сидіння. Позіхнув. Почувався страшенно втомленим і хотів у душ. Він летів разом із бізнесменами, і перед посадкою ті по черзі тихенько збігали в туалет, де вмилися, поголилися, поправили краватки й загалом трохи освіжилися. Певно, мають якісь ранкові зустрічі. Бідолахи. У нього ранніх зустрічей не було, і він був майже щасливим. Перша зустріч запланована аж у понеділок на дванадцяту тридцять. Обід із сером Девідом Свінфілдом, президентом фірми «Старрок і Свінфілд», своїм безпосереднім босом. А доти Сем міг займатися чим заманеться.
Сем позіхнув і провів рукою по колючій щетині на підборідді. Може, й справді варто було поголитися, а то схожий на якогось волоцюгу в товстому светрі, поношених джинсах і стоптаних мокасинах. Його очі були сухими від недосипання, але Сем волів усю дорогу читати книжку, а не подрімати. А ще його трохи нудило, бо о другій ночі за місцевим часом він смачно пообідав.