Таксі зупинилося на червоному світлофорі. Раптом водій кинув через плече:
— З відпустки їдете?
— Ні, — коротко відказав Сем.
— Бо… ну… ключки для гольфу.
— Ні, то була не відпустка.
— Робота?
— Щось таке. Пропрацював у Нью-Йорку шість років.
— Йошки-ложки. І як ви той темп витримали?
— Та нормально. Звикаєш.
Пішов дощ.
— Така собі погодка зустрічає вас удома.
Увімкнулося зелене світло на світлофорі. Вони знову рушили.
— Така собі, — погодився Сем.
Але не додав: «І не додому я повертаюся». Зараз у нього не було дому, що цілком пасувало образу волоцюги. Вперше в житті у Сема, а йому вже виповнилося тридцять дев’ять, не було ані цеглинки, ані куточка, які він міг би назвати своїми.
Загорнувшись у пальто, наче в кокон, він замислився про дім. Згадав Йоркшир і маєток Редлі-Гілл, де він, єдина дитина в сім’ї, народився і виріс. Великий, затишний будинок, наповнений ароматами диму з каміна, весняних квітів, смаколиків із духовки. У них було півтора гектара землі з тенісним кортом і маленьким ліском. Осінніми вечорами Сем стояв у ньому з рушницею, очікуючи, коли зі стерні на сусідньому полі злетять голуби. Він повертався у Редлі-Гілл з початкової школи, потім, прихопивши когось із друзів, приїздив на свята з приватної школи. Сему здавалося, що в цьому домі, рідному, як старий твідовий піджак, ніколи нічого не зміниться. Але, звісно, він помилився. В останній рік його навчання в Ньюкаслському університеті померла мама, і після того все змінилося назавжди.
У маленькому йоркширському містечку його сім’я мала бізнес — володіла невеличкою вовняною фабрикою. Сем планував після Ньюкасла розправити крила і, можливо, навіть влаштуватися на роботу за кордоном, але після смерті мами так і не наважився залишити батька самого. Тож, отримавши диплом інженера, повернувся у Йоркшир, в Редлі-Гілл, щоб працювати на фабриці. Кілька років батько із сином доволі успішно вели свій маленький бізнес, і він приносив непоганий прибуток.
А затим настали важкі часи. Їхня фабрика, яка спеціалізувалася на тонких вовняних тканинах і легкому твіді, стикнулася з проблемою дешевого імпорту з Європи і браком обігових коштів. Зрештою її викупив величезний текстильний концерн «Старрок і Свінфілд» з головним офісом у Лондоні. Сем отримав там роботу, а батько пішов на пенсію, бо вже був не в тому віці, щоб опановувати нові методи виробництва. Однак робота в саду і гра в гольф не допомогли йому пережити стрес і не рятували від самотності, нудьги та вимушеної бездіяльності. За рік він помер від гострого інфаркту.
Редлі-Гілл успадкував Сем. Хоч і важко було на це наважитися, Сем таки виставив його на продаж. Здавалося, це єдине логічне рішення — адже тепер він жив у Лондоні й працював у «Старрок і Свінфілд». До того ж ринок постійно трусило, а бізнес вовняних товарів поступово сходив нанівець. За гроші, отримані за Редлі-Гілл, він купив свою першу нерухомість — квартиру із садом у районі Іл-Брук-Коммон, так близько до метро, що вночі було чути, як торохкотять потяги. Зате у маленькому саду було видно захід сонця, і коли Сем обставив квартиру меблями з йоркширського будинку, оселя стала рідною і затишною. Він жив там щасливим, безтурботним холостяцьким життям, і в його пам’яті квартира завжди була залита сонцем і повна друзів. Сем влаштовував спонтанні вечірки, і кімнати наповнювалися голосами безлічі гостей, які полюбляли завершувати святкування на терасі. А взимку колишні колеги з півночі приїздили до нього на матчі, що відбувалися на Твікенемському стадіоні. І, звісно ж, квартира стала свідком не однієї зворушливої любовної пригоди.
Саме в розпал однієї з таких інтрижок його раптом запросив до себе сер Девід Свінфілд. Там, у престижному кабінеті на найвищому поверсі будівлі, що здіймалася над лондонським Сіті, Семові повідомили, що його переводять у Сполучені Штати, в Нью-Йорк. Очільник нью-йоркського офіса, Майк Пассано, попросив віддати цю посаду саме Сему. Отже, його чекало підвищення, величезна відповідальність і, певна річ, більша платня.
— Не бачу причин не поїхати, правда, Семе?
— Їх немає, — погодився він.
І це була правда. Ані родини, ані дружини, ані дітей. Ніщо не тримає.
Про таку можливість він підсвідомо мріяв, відколи закінчив університет. Нова робота, нове місто, нова країна. Нове життя.
Сем запросив тодішню дівчину на вечерю і спробував усе пояснити. Вона трохи поплакала, а тоді сказала, що, якщо він хоче, вона поїде з ним до Нью-Йорка. Та він цього зовсім не хотів. Якомога сумнішим голосом зізнався у цьому, і вона поплакала ще трохи. Настав час прощатися, Сем посадив її у таксі й більше ніколи не бачив.