З речами він повівся не менш безжально. Цей період його життя завершився, і він не знав, коли повернеться в Лондон і чи повернеться взагалі. Тож продав автівку й квартиру, залишивши та здавши на зберігання лише кілька улюблених картин, книжок і дещо з меблів. А ще прибрав на столі в офісі. Хтось влаштував прощальну вечірку, і він попрощався з усіма друзями.
— Не застрягай там, — попросили вони. — Повертайся скоріше.
Та на Сема чекав Нью-Йорк. І місто одразу зачарувало його. Сем пірнув у нього, як качка пірнає у ставок, насолоджувався атмосферою міста, його темпом і розмаїттям. Спершу поселився в будинку без ліфта у Ґрінвіч-Вілладж, та коли одружився з Деборою, вона переконала його переїхати, і вони осіли в модному дуплексі на Східній Сімдесятій вулиці. Сему завжди подобалися переїзди і все, що з ними пов’язано: нове місце, там трохи підфарбувати, там меблі посовати, там картину повісити. Але Дебора не хотіла бачити у своїй новій красивій квартирі старе майно з Ґрінвіч-Вілладж. Вона навіть дизайнерку інтер’єру найняла, а та просто померла б, якби в продуманому до дрібниць плані раптом з’явився старий продавлений шкіряний диван. Вони навіть кілька разів посперечалися, і Сем, як і зазвичай, здався. Зрештою його цілком задовольнило, що старий шкіряний диван тепер стоїть у нього в барлозі разом із комп’ютером і факсом. Тут було затишно, й інколи на вихідних, коли Дебора думала, що він зайнятий якимись нагальними справами, він валявся на тому шкіряному дивані й дивився футбол по телевізору.
Його оселі… Квартира на Східній Сімдесятій вулиці була його останнім домом. А тепер і її немає. І Дебори теж немає.
Вона ніколи не була боягузкою. Тому прямо сказала, що йде від нього. Їй набридло грати другу скрипку, оскільки для Сема завжди в пріоритеті «Старрок і Свінфілд», набридло бути заміжньою за трудоголіком. І, певна річ, у неї вже з’явився інший. Коли Дебора назвала його ім’я, Сем аж скривився, злякавшись за Дебору та її майбутнє. І він поділився своїми страхами з нею. Та марно — її було не переконати. Запізно. Вона давно все вирішила. І він уже нічого не міг вдіяти.
Він лютував. А ще йому боліло. Почувався спантеличеним і приниженим. «Рогоносець», — згадав він старе слово. «Я рогоносець. Мені наставили роги».
Однак певною мірою він розумів Дебору.
Після того, як вона пішла, в офісі Сем раз у раз натикався на співчутливі погляди. Дехто з колег виявилися аж занадто співчутливими — вони плескали його по плечу і запевняли у вічній дружбі.
Але були й такі, які єхидно раділи, особливо ті, хто ніколи не любив англічашку Сема. Якоїсь миті він збагнув, що всі давно й чудово знали, що відбувається в його сім’ї, і лише він сам — головний актор цього кіно — до останнього був ні сном ні духом.
Пізніше того дня до нього зайшов Майк Пассано — прослизнув у відчинені двері й навис над Семовим столом. Вони трохи поговорили про справи, а потім Майк зітхнув:
— Мені шкода. Щодо Деббі. Просто хотів тобі сказати.
— Дякую.
— Мабуть, це не надто заспокоює, але принаймні у вас немає дітей. Менше проблем.
— Ага.
— Якщо хочеш якось прийти на вечерю…
— Усе гаразд, Майку.
— Так. Ну… Завжди раді.
Сем протримався шість тижнів. Хапався за будь-яку можливість, щоб залишитися в офісі допізна, працював ще довго після того, як усі інші розходилися, а потім повертався у свою порожню квартиру й такого самого порожнього холодильника. Інколи зазирав у бар і замовляв сандвіч і скотч. Чи два скотчі. У нього почалося безсоння, а вдень він не знаходив собі місця. Здавалося, ніби розвалився не лише шлюб, а й усе життя.
Майк Пассано запропонував узяти відпустку, але цього Сем хотів найменше.
Поступово він почав розуміти, що Нью-Йорк йому вже остогид. Хотілося в Англію. Додому. Хотілося знову побачити сіре дощове небо, темні зелені галявини, хотілося пити тепле пиво та їздити на червоних автобусах.
А одного вечора, коли розпач поглинув його майже повністю, раптом задзвонив телефон.
Узявши слухавку, Сем почув голос сера Девіда Свінфілда з Лондона.
— Тобі зручно говорити, Семе?
— Так.
— Чув, у тебе там не дуже хороші справи.
— Погані новини швидко розлітаються.
— Мені Майк Пассано сказав. Ми з ним говорили зранку. Мені шкода.
— Дякую.
— Хочеш чогось новенького?
— Що ви маєте на увазі? — обережно запитав Сем.
— Виникла нова ідея. Новий проект. Саме для тебе. Може зацікавити.