— Де?
— Велика Британія.
— Тобто ви хочете сказати, що мені доведеться поїхати з Нью-Йорка?
— Ти там шість років прожив. З Майком я домовлюся.
— А хто буде замість мене?
— Ловелл Олдберґ?
— У нього ж досвіду немає.
— І в тебе не було.
— То це пониження на посаді? — прямо спитав Сем, вирішивши розставити всі крапки над «і».
— Ні. Просто переведення. Для тебе — уперед і вгору. — Помовчавши якусь хвильку, сер Девід Свінфілд додав: — Семе, я хочу, щоб ти повернувся. Ти мені потрібен. Здається, вже час.
На Б’юлі-роуд розташувався триповерховий будинок у вікторіанському стилі на кілька квартир. Від тротуару його відділяв сад із заасфальтованим навісом для автівок. Уся тиха вулиця була заставлена автомобілями — отже, тут живуть заможні люди. Дерева зараз стояли голі, зате влітку, коли всі вони вкриються листям, здаватиметься, що це не лондонське Сіті, а затишне передмістя.
Того похмурого ранку темрява ще не розсіялася. Двері будинку відчинилися, коли Сем, стоячи біля валіз, розраховувався з таксистом. У потоці світла постала чоловіча фігура.
— Семе! — гукнув Ніл Філіп, одягнений у костюмні штани й темно-синій светр з комірцем-поло. Певно, вже зібрався на роботу в Сіті. Він підійшов доріжкою до воріт. — Господи, який я радий тебе бачити.
Ніл міцно стиснув Сема в обіймах — він ніколи не соромився демонструвати емоції. Гостю здалося, що його обійняв ведмідь. Таксист, спостерігаючи за зустріччю, і бровою не повів. За хвилю таксі поїхало, а Ніл нахилився, підняв дві важезні валізи й рушив до дверей. Семові лишилося донести ключки для гольфу та портфель.
— Джейні саме дітей збирає, зараз спуститься. Добре долетів? Змучився, певно, страшне. — Ніл кинув валізи біля сходів. — Там чайник закипів, кави хочеш?
— Ще й як.
— То ходімо.
Знявши пальто, Сем поклав його на поручні. Згори доносився незадоволений дитячий голос. На сходинці стояла пара маленьких гумових чобіт та іграшкова вантажівка. Сем рушив за Нілом холом на простору кухню зі скляною стелею і раковиною під вікном.
Штори ще не розсунули, та над головою виднілися темні хмари, крізь які де-не-де пробивалися ранкові промені. Попід стінами стояли соснові шафки, шумів холодильник, а стіл, застелений картатою скатертиною, був накритий до сніданку: пакети з вівсянкою й мюслі, глечик з молоком, підставки для яєць.
Ніл насипав у чашку кави й залив окропом. Кімнату враз наповнив чудовий аромат.
— Їсти хочеш?
— Ні, просто кави.
Відсунувши стілець, Сем сів і полегшено зітхнув. Ніяк не міг збагнути, чому почувається таким знесиленим. Він же сім годин просидів у кріслі, а здається, наче не присів ні на хвильку.
— Маєш чудовий вигляд, Ніле.
— А, так непогано все. Сімейне життя. Виживаю як можу, — відказав він, затим дістав хліб і поклав два шматочки в електричний тостер. — Ти ж цього будинку ще не бачив, так? Ми його купили років за два після твого від’їзду до Нью-Йорка. Джейні сказала, що це апґрейд наших житлових умов. Та й сад дітям потрібен.
— Нагадай.
— Що?
— Скільки їм? Дейзі та Лео. Уже втратив лік.
— Дейзі — десять, Лео — шість. Вони дуже зраділи, що ти тут поживеш. Від самого твого дзвінка тільки про це й говорять. Ти скільки зможеш побути?
— Ніле, я ж не у відпустці. Я у справах. Президент фірми викликав. Якийсь новий проект.
— То виходить, Нью-Йорк, до побачення?
— Поки що так.
— Семе, мені дуже шкода… щодо Дебори й усього цього.
— Ми поговоримо про це, тільки не зараз. Довга розмова.
— Пропоную ввечері махнути в паб, і ти все розкажеш мені за кухлем пива. І знай, що можеш тут жити, скільки забажаєш.
— Ти дуже-дуже добрий.
— Такий уже я, хлопче, такий я.
Тостер клацнув, і шматочки хліба вискочили. Ніл дістав їх і поклав нові. Сем спостерігав за акуратними і точними рухами цього кремезного і навіть, здавалося б, трохи незграбного чоловіка. Волосся й досі було густе і темне, лише подекуди проступали сиві пасма. Він набрав вагу — таке часто буває з чоловіками спортивної статури — але загалом не дуже змінився.
Ніл Філіп і Сем дружили з першого дня навчання у приватній школі — двоє незграбних хлопців, які намагалися розібратися, що і як влаштоване у житті. Ніл часто бував у Редлі-Гілл, і Семова мама в якийсь момент почала називати його другим сином. Коли Сем вступив до університету Ньюкасла, Ніл поїхав до Единбурзького університету. Там захопився регбі й навіть один сезон грав півзахисником у збірній Шотландії. Після навчання хлопці знову зустрілися в Лондоні. Сем тоді жив у квартирі на Іл-Парк-Коммон. І зустрілися так, ніби й не було років розлуки. Коли Ніл одружувався з Джейні у церкві Святого Павла в Найтсбриджі, Сем був у нього шафером. А коли Сем брав шлюб з Деборою — церемонія проходила у саду біля будинку її дідуся й бабусі в Іст-Гемптоні, — Ніл і Джейні прилетіли в Штати, і Ніл був у нього шафером. За це Сем був щиро вдячний, бо інакше з боку нареченого взагалі не було б ані друзів, ані родини.