Ніл налив кави й поставив варитися яйця. Голоси нагорі погучнішали, потім на сходах почулося тупотіння, і в кухню влетіли двоє дітей. Дейзі була одягнена у шкільну форму, а Лео — в джинси та светрик. Вони спинилися і витріщилися на незнайомця.
— Привіт, — озвався Сем.
Діти мовчали, раптово засоромившись.
— Привітайтеся, — нагадав їм Ніл.
Та замість привітатися Лео випалив:
— Я думав, ви будете в ковбойському капелюсі.
— У Нью-Йорку не носять ковбойських капелюхів, дурбецало, — штовхнула його сестра.
— А що тоді носять?
— Нічого, мабуть.
— Хто нічого не носить? — запитала Джейні, переступаючи поріг кухні. Вдягнена вона була так само, як і син. І відразу пішла до Сема, широко розкинувши руки: — Семе, як же ми давно не бачилися! Чудово, що ти приїхав! — Сем підвівся, і Джейні обійняла й поцілувала його. — Господи, ти ж не поголився. Колешся.
— Ще не встиг.
— Ніби сто років тебе не бачила. Сподіваюся, ти повернувся назавжди. Дейзі, ти не з’їси стільки кукурудзяних кульок, відсип трохи Лео.
У будинку запала тиша, усі розійшлися: Ніл — на роботу, а Джейні повела дітей до школи. Сему показали його спальню та вбиральню. Він викупався, поголився, закутався в халат, який висів на гачку дверей ванної, і впав на ліжко. Надворі вже розвиднілося. У вікно зазирали мереживні гілки платана. Дорогою зі свистом пролітали автомобілі. Високо в небі пролетів літак. Сем заснув.
На вихідних переважно дощило, але в понеділок зранку дощ припинився, і між стрімкими хмарами то тут, то там навіть виднілося синє небо.
У суботу вони подивилися футбольний матч під дощем, у неділю — прогулялися мокрими доріжками в Річмонд-парку, а після чаю довго грали в «Монополію» з дітьми. Тож визирнувши у вікно в понеділок зранку, Ніл засмучено кинув:
— Закон підлості.
І поїхав на роботу. Потім пішли діти — сьогодні їх відвозила до школи сусідка. Затим прийшла прибирати жінка родом з Ямайки. А Джейні зібралася пройтися крамницями.
— Дати тобі ключ? — спитала вона Сема. — Я повернуся приблизно по четвертій.
— Тоді не треба.
— А ти коли повернешся?
— Гадки не маю.
— Ну, — всміхнулася вона і швидко поцілувала його в щоку, — успіху.
Сем пішов майже одразу після неї. Вдягнувся, як належить для важливої зустрічі, застебнув пальто, озброївся Ніловою парасолькою на випадок, якщо раптом піде дощ. Зачинив вхідні двері під звуки гімнів, які наспівувала прибиральниця, чистячи ванну. О дванадцятій двадцять п’ять він підійшов на Сент-Джеймс-стріт, зайшов у ресторан «Вайтс» і спитав у портьє, чи тут уже сер Девід Свінфілд. Той відповів, що сер Девід очікує на гостя біля шинквасу.
З ресторану вони вийшли о п’ятнадцятій тридцять. Спустилися сходами до дороги, де на сера Девіда чекала автівка. Шеф запропонував підвезти Сема додому, але той ввічливо відмовився. Довга чорна автівка пірнула в автомобільний потік і зникла в напрямку Піккаділлі.
Сем розвернувся і пішки рушив до Вендсворта. Минув Ґрін-парк, Белґрейв-сквер, Слоан-стріт і Кінґс-роуд. Вже вечоріло, ввімкнулися вуличні ліхтарі. Вітрини крамниць сяяли різдвяними прикрасами, заманюючи покупців. Вогники на гірляндах здивували Сема, бо останнім часом він так поринув у власні проблеми, що навіть забув про Різдво. Інколи час тягнувся, як гумка, а інколи пролітав, наче несамовитий. Різдво. Сем і гадки не мав, де святкуватиме його цьогоріч, а ще знав, що ніхто не чекає від нього подарунків. Це була правда, хоч і неприємна, і він не збирався ховатися від неї. Однак думка про подарунки виявилася дуже слушною. Зайшовши у квіткову крамницю, купив величезний букет білих лілій для Джейні, а трохи далі вулицею зазирнув у винну крамницю і купив Нілові коньяк і пляшку шампанського. Треба ще купити подарунки для Дейзі й Лео, однак Сем і гадки не мав, що їм може сподобатися. Мабуть, треба запитати в них. Після двох днів, проведених із дітьми, Сем не сумнівався, що вони залюбки скажуть, що хочуть.
Коли він дістався району Челсі, сил уже не лишилося, ще й знову пішов дощ. Була майже п’ята вечора, час пік, тож автівки повзли наче равлики. Але хвилин за п’ять Сем таки спіймав таксі. Вони нескінченно довго тяглися через Вондсворт-бридж, та нарешті виїхали на Б’юлі-роуд, Сем побачив за засунутими шторами будинку номер чотирнадцять світло і відчув, ніби повертається додому.