Як же давно він не відчував атмосфери справжньої сім’ї, не відчував, що йому раді, що хочуть його бачити. Тоді він згадав останні місяці їхнього з Деборою спільного життя і зрозумів, що вона почала віддалятися задовго до того, як сказала, що між ними все скінчено. Просто він був надто зайнятий своїми справами і не помічав, як їхні стосунки поступово розсипаються. У тому, що шлюб розпадається, винні й чоловік, і дружина. І вони обоє повинні розділити відповідальність за цей крах. Зараз Сем це чітко усвідомлював.
Атмосфера звичайного лондонського будинку, де Ніл і Джейні ростили своїх дітей, навіяла йому спогади про Редлі-Гілл — дім, у якому він провів дитинство і де завжди почувався безпечно і комфортно. Там його завжди чекали, завжди горів вогонь у каміні, а з кухні линули аромати смачнючих страв. А ще там на ґанку стояли чоботи, на підлозі в коридорі валялися тенісні ракетки, у кімнатах і на сходах лунали голоси його друзів.
Цікаво, він коли-небудь зможе й собі звити таке райське гніздечко? Досі всі спроби закінчувалися провалом. У них із Деборою могли би бути діти, та вона ніколи особливо цього не прагнула, а він не наполягав. Але з огляду на те, як закінчився їхній шлюб, це було на краще. Будинок на Східній Сімдесятій вулиці, де вони жили лише вдвох, завжди був просто оселею, а не затишним домом. Так, друзів вражав дизайн їхньої вітальні в бездоганних кремово-бежевих тонах, із сучасними скульптурами й хитромудрим освітленням картин абстракціоністів на стінах. Кухня, облаштована за останнім словом техніки, теж викликала заздрощі. Але на ній хіба що різали кавуни й розігрівали піцу в мікрохвильовці. Дебора ніколи нічого не готувала. Вона любила вечірки в ресторанах.
Редлі-Гілл… Прокручуючи в пам’яті божевільні роки міського життя, проведені під постійним тиском — крутишся, працюєш, пізні вечори, довгі дні, запах метро й автомобільних вихлопів, — Сем подумки знову повернувся в Йоркшир, у свій простенький, зате міцний кам’яний будинок з терасок), газоном і маминими кущами троянд. Згадав своє маленьке містечко, де вітер гнав клубки диму, що вилітали з димарів батькової фабрики, річку, яка текла з навколишніх пагорбів й, огинаючи тінисті вулички, пірнала під арки мостів. Її шум став таким звичним, що його ніхто й не помічав. А ще згадав недільні прогулянки з батьком, як вони ловили рибу в маленьких темних озерцях, розкиданих пустищами, де повітря було холодне й чисте, і тишу пронизували тільки крики кроншнепів…
Раптом Сем почув, що під домом зупинилася автівка. Затим відчинилися і зачинилися вхідні двері. А далі до нього долинули слова Джейні:
— Ніле? Привіт, сонце.
Отже, його друг уже вдома.
Сем важко встав із ліжка, скинув халат і почав одягатися до вечері: випрасувані штани-чіноси, свіжа сорочка без краватки, темно-синій кашеміровий светр, кремові шкарпетки, блискучі лофери. Потім причесався, наніс на обличчя трохи засобу після гоління та спустився вниз. Двері у вітальню були відчинені. Ніл, одягнений у футболку, протирав келихи.
Все натякало на те, що в цій кімнаті готуються зустрічати гостей: журнали й книжки лежать рівними стосиками, штори на вікнах ідеально рівні, а в каміні затишно потріскує вогонь. Лілії, які Сем подарував Джейні, стояли в глеку на круглому полірованому столику в оточенні оздоблених шкатулок. Квіти приємно пахли на всю кімнату. Годинник на камінній поличці показував чверть на восьму.
— Привіт, — озвався Сем.
— Вітаю, — відповів Ніл, обернувшись до нього. — Ну що, відпочив?
— А мав би працювати не покладаючи рук і допомагати тобі.
— Зовсім ні. Я раніше втік з роботи, щоб удома все підготувати, як належить хазяїну.
— Я так розумію, у нас буде компанія за вечерею.
— Так, прийде один старий покидьок, — скривився Ніл. — Джейні мала б його відвадити, але в неї надто добре серце. — Ніл витер останній келих, поставив його і поклав поруч кухонний рушник. — Так. Усе готове і блищить. Пропоную випити чогось і трохи посидіти разом. Розкажи мені все, поки не прийшов гість, бо тоді доведеться слухати лише його. Віскі? Із содовою чи з водою? Чи, може, з льодом? Бачиш, я говорю як справжній професіонал. А то раптом ти забув, як треба.
— Нехай буде із содовою. А де Джейні?