— Збиває вершки.
— А діти?
— У ліжку, сподіваюся. Читають книжки. А якщо ні, то матимуть неприємності. — Ніл налив у склянки віскі, у Семову додав содової, а у свою кинув лід. Подавши Семові напій, полегшено плюхнувся в одне зі зручних крісел, що стояли поруч із каміном. — Ну, розповідай, як минув обід.
Сем сів у крісло навпроти.
— Ніби нормально…
— Нічого страшного? Тактовних натяків на звільнення не було?
Сем розсміявся. Добре, коли говорять прямо. А ще приємно розмовляти з людиною, яку знаєш мало не все життя і від якої не маєш жодних таємниць.
— Зовсім навпаки.
— Справді? Нова робота?
— Ага.
— У Штатах?
— Ні. Тут, у Великій Британії.
— І де?
Сем відповів не одразу. Зробив ковток — віскі було холодне, міцне, із присмаком диму, потім поставив склянку на низький столик.
— Чув колись про Мактаґґертів із Баклі?
— Про тих, що виробляють твід у Сатерленді?
— Угу, про них.
— Ну звісно. Будь-який джентльмен із передмістя, який себе поважає, має твідовий мисливський костюм, виготовлений у Баклі. У тата такий був, точніше, є. Міцний, як кольчуга, їй-бо. — Ніл хихотнув. — Тільки не кажи, що в них проблеми.
— Були. Але «Старрок і Свінфілд» купили їх кілька місяців тому. Дивно, що ти про це не знав. Мабуть, не читаєш Financial Times.
— Щодня читаю, але цю новину пропустив. Текстиль — не зовсім моя галузь. Оце так несподіванка — Мактаґґерти здохли. — Він скривив губи в лукавій посмішці. — Але скажу відверто, не дивно. На продукції, яка не має попиту, багато не заробиш.
— Це одна з їхніх проблем, так. А ще вони не диверсифікували доходи. Я так розумію, в них все влаштовано як і десятки років тому, і вони не планували нічого змінювати. Але зараз скоротився навіть ринок класичного твіду. Великі маєтки продають, мисливські будинки стоять порожні. Відповідно, і твідовий одяг для мисливців і лісників мало кому вже потрібен. До того ж у них були й інші проблеми. Старий Мактаґґерт кілька років тому помер, у нього лишилися двоє синів, однак їм цей бізнес нецікавий. Один займається комп’ютерами, в іншого величезний гараж на околиці Глазго. Повертатися на фабрику вони не захотіли. Гадаю, для них життя далеко на півночі непривабливе.
— Оце так, — зітхнув Ніл. — Ну, мабуть, у всіх свої інтереси. То що сталося далі?
— Ну спочатку синочки повиводили активи, попродавали всі фабрики, а потім виставили й сам бізнес на продаж. Але ніхто особливо ним не зацікавився, і тоді робітники фабрики звернулися в управління місцевих компаній і, склавшись грошима, викупили бізнес. Проблема в тому, що робочих місць у тому регіоні не так і багато, сам розумієш. А на фабриці люди дуже досвідчені, поколіннями працювали там — шили, ткали, фарбували тощо. — Сем допив останні краплі зі склянки. — Тож вони цілком нормально продовжували діяльність, у них навіть з’явилося кілька нових замовлень, почали експортувати товар у Штати, а потім бах — і катастрофа. Два місяці без упину дощило, річка вийшла з берегів і затопила фабрику на висоту людського зросту. Все пропало — товар на складах, комп’ютери, майже все обладнання. Це був кінець. Банки все забрали за борги, управління місцевих компаній удруге вже не могло допомогти, і всі працівники лишилися без роботи.
Ніл підвівся.
Потім підійшов до Сема і забрав у нього порожню склянку.
— Ого, оце не пощастило.
— Скажи? Опинившись у такому скрутному становищі, вони звернулися в концерн «Старрок і Свінфілд». Девід Свінфілд зробив усе можливе, щоб урятувати компанію. Але сама фабрика і досі не працює. Вона стоїть з початку потопу, а всі працівники, окрім трьох, зараз у відпустці за власний кошт.
Ніл знову наповнив склянку й приніс Сему.
— То в чому полягає твоя робота?
— Я повинен оживити фабрику. Запустити виробництво.
— Отак просто? Раз — і все?
— Звісно, не відразу. Фабрика і до потопу на ладан дихала. Більшість обладнання купували ще за часів Ноєвого ковчега. Не менш як рік піде на те, щоб усе закупити й запустити процес.
— Мені дивно, що Свінфілд узагалі погодився туди інвестувати. Ну тобто ти віриш, що в такій глушині можна розгорнути бізнес? Якщо чесно, я не впевнений, що воно того варте.
— А я впевнений. Звісно, доведеться багато чого змінити й переробити, модернізувати, але ім’я Мактаґґерта має фантастичну репутацію. Бізнес стане шалено прибутковим, якщо ми зайдемо на люксові ринки.
— Що? Але ж вони не припинять робити старі добрі важезні куртки для тих, хто живе за містом? Їх обов’язково треба лишити.
— Звісно! І килими теж. Це їхня візитівка. Традиції. Але то буде лише частина продукції. А зосередимося ми на легших, яскравіших тканинах. Виготовлятимемо щось для італійського ринку, наприклад. Шалі, шарфи, накидки, светри. Ну модна індустрія. І дорога, і витратна.