Сем слухав усе це зі змішаним відчуттям роздратування і співчуття. Цьому чоловікові подали справжній скарб на срібній тарілочці, а він його розтринькав. Важко було йому співчувати, але за бравадою Г’ю відчувалися смуток і журба.
— …Тож я все продав та й по тому. І гайнув на Барбадос. Найкраще рішення в моєму житті.
— Продали? Отак просто? Раз — і все?
— Ну не зовсім. Розпродав частинами. Ферму викупив орендар, один чи два будинки відійшли вірній прислузі, яка в них жила. А решту — будинок, стайні, землю — я продав фірмі, яка будує бази відпочинку. Ну ти розумієш, про що я. Туди приїздять ті, хто любить ловити рибу й полювати на фазанів і рябчиків.
Г’ю допив джин з тоніком і вдумливо втупився в порожню склянку.
— Налити ще? — запитав Сем.
— Чудова думка, — знову засяяв Г’ю. — Тільки тоніка менше.
Сем узяв у нього склянку, а Г’ю знову потягнувся по цигарки.
Наливаючи, Сем спитав:
— То ви надовго в Лондоні?
— Хочу впоратися якнайшвидше. Прилетів чотири дні тому. А відлітаю в середу. До Ніцци. У мене там стара подруга, Моді Пібоді, може, ви знайомі? Ні? О, дякую, старий. Дуже дякую. Ми з Моді познайомилися сто років тому на Барбадосі. Американка. Заможна, як Крез. Живе в божественній віллі на пагорбах над Каннами. Побуду з нею на Різдво й на Новий рік. А потім назад на Барбадос.
Сем знову сів у крісло біля вогню.
— Схоже, ви дуже організована людина.
— Принаймні намагаюся таким бути. Роблю, що можу. Зараз я живу сам. З дружинами мені не щастить. До того ж шлюб — достобіса дорога річ. Усі мої колишні хочуть прихопити собі частину моїх грошей. Точніше, того, що від них лишилося!
— А діти у вас є?
— Ні. Немає. Перехворів на свинку, ще коли навчався в Ітоні — й на тому розпрощався з батьківством. Дуже прикро, якщо чесно. Добре було б, якби зараз за мною доглядали діти. Правду кажучи, родичів у мене взагалі небагато. Є батько, проте ми лише недавно знову почали спілкуватися. Він влаштував справжню істерику, коли я продав маєток, але все одно зробити нічого не зміг. Ще є двоюрідний брат. Нудний чолов’яга. Живе в Гемпширі. Намагався додзвонитися до нього, та однаково нічого не міг змінити.
— А де живе батько?
— У комфортній квартирі в особняку біля «Альберт-голлу». Ще не телефонував йому. Усе відкладаю. Мабуть, заїду, коли повертатимуся з Франції. Просто з ввічливості. Нам майже немає про що говорити.
Семові аж дихати стало легше, коли Ніл і Джейні повернулися.
Джейні, очевидно, вже впоралася на кухні, бо зняла фартух. Сяючи від радості, вона кинулася через усю кімнату до Сема, обійняла його за шию й гучно чмокнула у щоку.
— Ніл мені все розповів. Про твою нову роботу. Я така рада. Я надзвичайно рада за тебе. Кращого варіанта і не придумаєш.
Сем спіймав трохи зніяковілий Нілів погляд.
— Ти ж не проти, що я їй розповів? — запитав друг.
— Звісно, ні, — відказав він і обійняв Джейні. — Я б усе одно розказав.
— А в чому річ? — нашорошив вуха Г’ю. — А мені можна знати?
Джейні розвернулася до нього і сказала:
— У Сема нова робота. Він тільки сьогодні про неї довідався. Іде аж на північ Шотландії перезапускати стару ткацьку фабрику.
— Справді? — спитав Г’ю, уперше за весь вечір зацікавившись чимось, що не стосувалося його особи. — Шотландія? І куди саме?
— У Баклі. Сатерленд, — відказав Сем.
— Господи. Баклі! — вигукнув Г’ю, аж рота роззявивши від здивування. — Невже фабрика Мактаґґертів?
— Ви їх знаєте?
— Та як свої п’ять пальців, хлопче! Баклі лише за кілька кілометрів від Коррідейлу. У мене весь одяг для полювання був із твіду з Баклі. А бабуся мені панчохи для стрільби шила за мірками Мактаґґертів. Стара сімейна фірма. Вже років сто п’ятдесят у бізнесі. А що, в біса, сталося?
— Старий Мактаґґерт помер. А синам нецікаво займатися його бізнесом. У них закінчилися гроші, а потім фабрику ще й затопило.