Він сміється. Зуби біліють, підкреслюючи засмагу обличчя. Мабуть, він не тікав — просто дражнився. Андреас. Вона доїжджає до нього і спиняється. І лише тепер розуміє, що це не Андреас, а якийсь чужий чоловік з вовчою усмішкою і холодними, як сірі камінці, очима. І небо вже не синє — воно потемніло, як перед грозою. І їй стає страшно…
Цей страх її і розбудив. Керрі лежала, широко розплющивши в темряві очі. Серце вискакувало з грудей. Розгублено обвела очима кімнату, побачила вуличні ліхтарі за вікном. Вона не в Австрії, не в Обербойрені. Вона в Лондоні. Це не її просякнута ароматом сосен квартира з балконом, а гостьова спальня у квартирі її друзів, Сари й Девіда Ламні, у районі Патні. Не кришталево-чисте, всипане зорями небо, а сіра мряка. Сон як рукою зняло. А разом з ним зник і Андреас, який ніколи насправді їй не належав. Усе скінчено.
Простягнувши руку, намацала наручний годинник на приліжковому столику. Шоста година темного грудневого ранку. Порожнє ліжко морально тиснуло на неї. Вона відчайдушно хотіла, щоб Андреас був тут, поряд, прагнула притулитися до його мускулистого, наче вилитого, тіла. Захотілося повернутися туди, де вони й повинні бути, — у величезне різьблене дерев’яне ліжко під низькою стелею з балками. Хотілося кохатися, відчуваючи безмежне блаженство. Перевернувшись на бік, вона обійняла себе за плечі, щоб трохи заспокоїтися і зігрітися. Усе буде гаразд. Це ніби хвороба, та вона минеться. Зрештою Керрі заплющила очі, уткнулася обличчям у подушку та знову заснула.
О дев’ятій вона прокинулася й побачила, що зимова ранкова сірість посвітлішала. Девід і Сара вже пішли на роботу, залишивши її вдома саму. Вона уже тут тиждень, але так нічого й не зробила: ні з ким не зустрілася і навіть не почала шукати роботу. Сара та Девід розуміють її, тому й не підганяють. Із рідних Керрі поговорила лише з батьком — зателефонувала до нього в Корнволл, і вони довго, майже годину, тепло і приязно розмовляли. «Ти ж зателефонуєш мамі, так?» — спитав він, і вона пообіцяла, що зробить це. Але досі зволікала, знаходячи різні причини, аби не телефонувати. Так минув тиждень. А це немало. І Керрі розуміла, що відкладати далі вже не можна. Сьогодні, просто зранку, вона зателефонує Доді. «Сюрприз, — скаже вона радісним голосом. — Я повернулася. У Лондон».
Далі будуть здивування, пояснення, вибачення… А потім вони домовляться про зустріч. Певна річ, Керрі не боялася зустрітися з мамою і сестрою Ніколою, та разом з тим і не горіла бажанням побачитися з ними. Розуміла, що вони засиплють її новинами, але жодної доброї вона так і не почує. Однак інших рідних у неї немає. Тому мусить задовольнитися тими, що є. І що швидше домовиться про зустріч, то раніше все закінчиться.
Керрі вилізла з ліжка, загорнулася в халат і спустилася на перший поверх. На кухні ідеально прибрано. Сара хоч і працювала повний день, але квартира сяяла чистотою. Керрі побачила записку біля горщика з квіткою, що стояв по центру стола.
Привіт! У холодильнику є бекон і апельсиновий сік. У Девіда зустріч допізна, а я повернуся як завжди. Якщо підеш до крамниці, купи, будь ласка, овочів на вечерю. Наприклад, цвітної капусти. І ще візьми чаю «Лапсанґ Сучонґ». Обіймаю, цілую. Сара
Керрі закип’ятила воду, заварила каву, поклала хліб у тостер. Каву випила, а тости так і не з’їла. З тумбочки на неї докірливо поглядав телефон. Коли вона допила третю чашку кави, на годиннику була вже за чверть десята. Навіть Доді Саттон у такий час уже має прокинутися. Керрі набрала номер. Дощ стукав у шибки. У слухавці почулися гудки. Керрі зачекала.
— Алло.
— Ма.
— Хто це?
— Керрі.
— Керрі? Ти з Австрії телефонуєш?
— Ні. З Лондона. Я тут. Удома.
— На Ренфурлі-роуд?
— Ні. Будинок на Ренфурлі-роуд я вже три роки здаю. І про виселення мушу повідомити винаймачів за три місяці. Наразі я безхатько.
— То де ти?
— У Патні. У друзів. Просто через річку від тебе.
— Ти давно повернулася?
— Приблизно тиждень тому. Справ було багато, не могла зателефонувати раніше.
— Тиждень? То ти що, у відпустці? — жалібно запитала Доді.