— Ні, не у відпустці. Я кинула роботу. Вирішила, що вже задовго там працюю.
— Я була впевнена, що ти поїхала назавжди. Ми тебе роками не бачимо. Що сталося?
— Нічого. Просто захотілося так вчинити.
— То ти влаштуєшся на іншу роботу?
— Доведеться. Ма, слухай, я думала зайти в гості. Ти сьогодні вдома?
— До обіду так. Потім іду грати в бридж з Лейлою Максвелл. У неї катаракта. Бідолаха майже не бачить карт.
— То, може, пообідаємо разом? — запитала Керрі.
— Де, тут?
— Якщо хочеш, можемо кудись сходити.
— Ні. Я щось приготую. Може, суп і паштет або щось інше. Підійде?
— Ідеально. А як Нікола?
— Ох, дівчинко моя, то суцільна драма.
— Драма? — перелякано перепитала Керрі.
— Гадаю, вона з’їхала з глузду. Прийдеш, я тобі все розповім. — Доді трохи помовчала, а потім додала, ніби їй сяйнула геніальна ідея: — Взагалі, це якийсь цікавий збіг. Те, що ти повернулася, я маю на увазі. Нікола прийде на обід, але, якщо ти завітаєш раніше, ми встигнемо перекинутися парою слів.
Керрі вже й пошкодувала, що зателефонувала.
— А що Люсі? — запитала вона.
— Люсі теж тут. Сьогодні зранку не пішла до школи, там котел міняють чи щось таке. Сидить у себе в кімнаті, зубрить щось, готується до якогось іспиту. Вона взагалі переважно сидить у себе в кімнаті, тож нам не заважатиме.
— Хотілося б її побачити.
— О, побачиш, побачиш. То коли ти прийдеш?
— О пів на дванадцяту нормально буде? Пішки піду, мабуть.
— У тебе немає автомобіля?
— Є, але прогулянка не завадить.
— Погодка мерзенна.
— Переживу. Побачимося, ма.
— Чекатиму.
І Доді поклала слухавку. Керрі ще трохи потримала свою біля вуха, потім теж опустила. Якусь секунду дивилася на телефон, а тоді розреготалася. Не радісно, а іронічно-гірко. Мама, як завжди, холодна й байдужа. Вона цього й очікувала, і разом з тим — боялася.
Так було завжди. Вони ніколи не могли нормально спілкуватися. Можливо, між ними навіть була якась особиста неприязнь. Але Керрі в підлітковому віці змирилася із цим і навіть навчилася це приймати. Вона бувала в гостях в інших родинах, бачила, як батьки спілкуються з дітьми, і розуміла, що якби не тато, вона б узагалі ніколи не довідалася, що таке любити самій і відчувати, що тебе теж люблять.
Чого вона так ніколи й не зрозуміла, то це чому Джеффрі Саттон взагалі одружився з Доді. Можливо, тому що вона була гарненькою, чарівною кокеткою, до того ж уміло прикинулася саме такою, якою будь-який чоловік бачив свою майбутню дружину. А коли він зрозумів, що саме на це вертихвістка і сподівалася, було вже запізно. Доді ж бачила у Джеффрі не лише привабливого дорослого чоловіка, а й забезпечене майбутнє. Він мав пристойну роботу — працював брокером у Сіті, робив успішну кар’єру, а його колеги належали до того соціального стану, про який Доді мріяла і до якого прагнула.
Нікола народилася першою, а за п’ять років з’явилася Керрі. Здавалося, що вони не рідні сестри — настільки вони були різні. Складалося враження, що Ніколу Доді народила без участі Джеффрі, а Джеффрі сам якимось дивом пустив на світ Керрі.
Він був її батьком, другом, союзником… А ще він — чоловіком, який уклав шлюб із негідною себе жінкою. Саме Джеффрі возив дочок до школи, поки їхня мати валялася в ліжку, пила китайський чай і читала книжки. Керрі пам’ятала, як радісно збігала сходами вниз, щоб зустріти його після роботи, коли чула, як він відчиняв ключем вхідні двері, бо Доді ще не повернулася, — вона, як завжди, грала в бридж, і на кухні стукала каструлями тільки жінка з au pair. Втомлений після важкого робочого дня, батько ставив свій портфель, знімав пальто і підіймався нагору, щоб допомагати Керрі з уроками або слухав, як вона грає на піаніно. Саме Джеффрі привносив у їхнє життя щось веселе — то раптово запрошував сходити на пікнік або на прогулянку, то пропонував поїхати у відпустку. Саме Джеффрі вперше повіз десятирічну Керрі кататися на лижах у Валь-д’Ізер. Вони орендували віллу та влаштували веселу вечірку ще з двома сім’ями. Це були найкращі у житті Керрі канікули. А ще відтоді в неї на все життя з’явилося хобі. Нікола з ними не поїхала — спортом вона ніколи не цікавилася, до того ж обожнювала залишатися удвох із Доді вдома. Вони ходили по торговельних центрах і купували Ніколі нові сукні, в яких вона планувала відвідати всі можливі вечірки.
Найбільше в житті Ніколу цікавили одяг, хлопці й вечірки. Тому ніхто не здивувався, коли в двадцять один рік вона заручилася й вийшла заміж. Її обранця звали Майлз Веслі. Про такого чоловіка для старшої доньки Доді могла лише мріяти. У нього була бабуся, леді Барфілд, і батьки, які мали завидний маєток у Гемпширі. Сам він закінчив Гарвард і працював у «Герст і Філдмор» — відомому агентстві з продажу нерухомості з філіями по всій країні. Майлз працював у головному офісі на Девіс-стріт — набирався досвіду в продажу нерухомості спортивного призначення, мисливських угідь для полювання на тетеруків і ділянок для риболовлі. Більшого мамі годі й бажати. Доді чудово провела час за плануванням весілля, якому заздритимуть усі подруги та про яке говоритимуть ще не один рік.