— Я й не збиралася нічого казати про кризу середнього віку.
— Та я знаю.
Якась сім’я вийшла з готелю на тепле сонечко. Молода мама, тато і маленький хлопчик. Хлопчик знайшов молоток для крикету та м’ячик — і заходився розмахувати молотком, намагаючись попасти по м’ячику. Промахнувся тричі, а тоді тато підійшов до малого ззаду, взяв його ручки у свої руки й показав, як треба бити.
Керрі сказала:
— Ти зробив для нас усе, що міг. Ніхто не зробив би більше. Якщо так відчуваєш — тобі справді слід піти.
— А як же твоя мама?
— Вона, звісно, буде у відчаї, та й самолюбство її буде уражене. Але я знаю, що її внесок у ваш шлюб був не надто великий, і, мабуть, їй краще буде самій. — Керрі зітхнула. — Але, тату, будь реалістом. Вона знайде гарного адвоката й обдере тебе до нитки.
— Знаю. Я готовий заплатити цю ціну.
— А робота?
— Кину її.
— Не сумуватимеш?
— Ні. Я вже вперся на ній у стелю. І дуже втомився від цих щурячих перегонів, від постійної тривоги, від того, що конкуренти вічно дихають у потилицю. Мабуть, ніколи не був особливо амбітним. А тепер взагалі чиню як останній егоїст. Як гадаєш, у моєму віці ще можна хотіти бути щасливим?
— Ти знаєш, що я про це думаю.
Якийсь час вони мовчали — просто сиділи й насолоджувалися цілковитою душевною гармонією. Потім Джеффрі сказав:
— Тепер поговорімо про тебе. Коли ти народилася, я відкрив на твоє ім’я рахунок. У Ніколи він теж був, але майже всі гроші пішли на те дурне весілля. Зараз твої гроші лежать у банку й на них потроху крапають відсотки. Гадаю, було б непогано, якби ти їх зняла і купила собі будинок. У Лондоні чи деінде. Нерухомість — завжди гарна інвестиція. Хотілося б, щоб ти стала незалежною… Там не дуже багато, але на скромний будинок вистачить. Що думаєш?
— Я лише за, — відказала Керрі, а тоді нахилилася і поцілувала батька в щоку. — Ти просто диво. Дякую. Але ж ми не забудемо одне одного, правда? Ми ж листуватимемося, обмінюватимемося факсами, зідзвонюватимемося, хоч де ти житимеш. Завжди будемо на зв’язку.
Джеффрі усміхнувся, і Керрі подумала, що давно не бачила його таким щасливим. Напевно, всі ці тривожні думки вже давно не давали йому спокою.
— Наступної неділі я знову приїду в Оксфорд і візьму із собою Серену. Хочеш із нею познайомитися?
— Ну звісно! Хай тільки не думає, що я хочу стати між вами. Вона не повинна почуватися винною чи про щось шкодувати. Відсьогодні всі твої старі зобов’язання анулюються і починається нове життя. І цього разу постараємося зробити так, щоб воно було щасливе.
— А ти, люба? Що ти? У тебе є хтось особливий?
— Та десятки, — пожартувала вона. — І не порахуєш усіх.
— Але ні найменшого натяку на друге грандіозне весілля?
— Ні найменшого. До цього ще роки й роки. У мене в житті дуже багато інших справ. А зараз ще й будинок треба купити. Он ми з тобою скільки всього напланували й обговорили.
— Не поспішай так радіти, Керрі. Тепер на нас чекають непрості часи.
— Я з тобою, тату. Стоятиму пліч-о-пліч, — узявши тата за руку, запевнила донька.
Джеффрі мав слушність. На них справді чекали непрості часи, й образи та звинувачення відлунювали ще не один рік. Та зрештою Доді чудово влаштувалася, взявши від цієї сумної ситуації максимум. Як і думала Керрі, Доді обдерла Джеффрі як липку — їй лишився їхній будинок на Кемпден-гіл, автомобіль, більшість майна і достобіса грошей. Джеффрі не заперечував — важко й придумати, що ще він міг зробити, щоб загладити провину.
Щойно Доді дізналася, що Керрі купила невеличкий будиночок з терасою на Ренфурлі-роуд, одразу ж виставила будинок на Кемпден-гіл на продаж, драматично закотивши очі й пояснивши, що не може в ньому більше жити, бо з ним пов’язано безліч нещасливих спогадів. Зрештою вона за немалі гроші продала їхній будинок і купила чарівну квартиру в старовинному будинку в районі Фулем, вікна якої виходили на південь, на Патні.