— Моє маленьке самотнє гніздечко, — сумним, але разом з тим відважним тоном казала вона друзям, і всі в один голос стверджували, що вона чудово тримається.
Доді й справді жила в повній гармонії із собою. З вікон вона милувалася містом, а ще на неї чекали нескінченні вечірки з коктейлями, яких лише душа забажає, і панацея від усіх негараздів — крамниці та ще раз крамниці, з яких вона поверталася додому, обвішана фірмовими пакунками й коробками, забитими загорнутими в дорогий папір покупками. Відпочивала вона тепер здебільшого за кордоном — разом з подругами подорожувала першим класом або відправлялася в круїзи Середземним морем на страшенно дорогих лайнерах. Тож можливостей вигуляти всі нові наряди в неї було вдосталь. В одному з таких круїзів вона познайомилася з Джонні Стазерсом, капітаном у відставці та вдівцем. Доді йому явно подобалася, і час від часу, буваючи в Лондоні, він телефонував їй і запрошував на вечерю. Вона була щаслива як ніколи.
А за сім років після розлучення батьків Нікола Веслі довідалася, що її тихий і спокійний Майлз завів собі іншу. Ліпшої нагоди покінчити зі шлюбом, який став одноманітним і нудним, годі було й шукати. І вона з ним покінчила, повернувшись до матері. Усе було б чудово, якби разом з Ніколою до Доді не переїхала і її семирічна донька Люсі. Доді зрозуміла, що її безтурботні дні закінчилися.
Кави більше не лишилося, а рештки в чашці охололи. Керрі звелася на ноги, викинула у смітник тости, до яких так і не доторкнулася, промила кавник, а чашку й блюдечко поставила в посудомийку. Затим піднялася нагору, сходила в душ, помила коротке волосся і вдягнулася. Останнім часом вона не переймалася своєю зовнішністю — ходила в старих джинсах і без макіяжу, — але цього ранку довелося трохи постаратися. Тож убралася у вузькі штани пісочного кольору, кашеміровий светр із комірцем поло та лаковані черевики. І доповнила образ золотими сережками й ланцюжком. Наостанок напахтилася парфумами, перевірила, чи все на місці в шкіряній сумочці, дістала пальто із шафи і спустилася вниз.
Ключі від вхідних дверей лежали в мідній мисочці на столику в коридорі поруч із синьою вазою з білими гіацинтами. Над столиком висіло велике дзеркало. Застібаючи ґудзики на пальті, Керрі кинула погляд на своє відображення. Висока, струнка, темноволоса дівчина… ні, радше жінка. Як не крути, а незабаром їй виповниться тридцять. Каштанове волосся сяє чистотою, невелике пасемце пташиним крилом спадає на чоло. Підкреслені тінями і тушшю очі здаються великими й темними, кольору чорної кави, а зі шкіри ще й досі не зійшла засмага від сонячних променів, що відбивалися від сяючих сніжних полів. Вона має чудовий вигляд. Цілком упевнена в собі. І зовсім не схожа на людину, яка потребує жалості.
Вона застебнула довге сіре шерстяне пальто із зеленими смужками, куплене торік у Відні. Андреас допомагав їй вибрати його, а потім наполіг, що хоче сам за нього заплатити. «Ти носитимеш його вічно, — сказав він. — І завжди матимеш вигляд на мільйон доларів».
Того дня було дуже холодно, а землю вкривав тонкий шар снігу. Вони купили пальто і пішли прогулялися, тримаючись за руки, а затим зайшли в «Сачерс» красиво пообідати, і…
Не думай про це.
Взявши ключі та ввімкнувши сигналізацію, Керрі вийшла на вулицю. Пройшлася трохи, а тоді повернула на Патні-Хай-стріт і людним тротуаром попрямувала до набережної. На мосту було холодно, зі сходу, від моря дув пронизливий вітер. Від моста вже зовсім близько до Фарнем-корту, дорогого житлового будинку, на четвертому поверсі якого розташовувалася квартира Доді. Керрі піднялася сходами, відчинила важкі парадні двері, зайшла у ліфт і натиснула кнопку. Ліфт поплив угору, здригнувся і зупинився. Двері відчинилися, голосно брязнувши, Керрі пройшла холом і натиснула кнопку дзвінка.
Доді вже чекала на неї. Майже одразу клацнув подвійний замок, і двері розчахнулися.
— Керрі!
Вона майже не змінилася. Не постарішала, не схудла, не погладшала. Низенька, доглянута, з темним, акуратно зачесаним волоссям, у якому поблискують білі пасемця — природно і вишукано. Вбрана в піджак, модну коротеньку спідницю і туфлі-човники з квадратними золотими застібками. Ще доволі гарна жінка. Видавали її тільки вуста, навколо яких залягли глибокі зморшки від постійного незадоволення всім і всіма.
Керрі завжди вчили, що очі — дзеркало душі, але вона твердо знала: щоб зрозуміти, який у людини характер, потрібно подивитися на її вуста.
Керрі зайшла всередину, і Доді знову замкнула всі замки. Ніхто не розкинув руки в широких обіймах, радісних материнських вигуків теж не було.