Якщо їх поставити поруч, можна подумати, що вони близнючки.
Думаючи про Ніколу, Керрі завжди уявляла її ідеально вбраною. Спідниця і светр гармонійних кольорів. Взуття ідеально пасує до сумочки, шовковий шарф у тон помади. Трохи схожа на картонну ляльку — з тих, що вони вирізали й одягали в паперовий одяг із вушками, на яких він тримався: паперовий сарафан на пляж, пальто з пухнастим коміром на зимову прогулянку, кринолін і чепчик для званого вечора.
З роками, ясна річ, Нікола не збиралася зраджувати своїм принципам: під пальтом з леопардовим принтом виднівся бездоганний костюм. А шоколадно-коричнева замшева сумка ідеально поєднувалася з чобітками на підборах.
Поклавши сумку на стілець біля стіни, Нікола почала розстібати пальто.
— Назавжди повернулася? — спитала вона.
— Не знаю. Побачимо, — відказала Керрі, затим ступила кілька кроків уперед і поцілувала сестру. Нікола ввічливо відповіла.
— А коли ти приїхала? — поцікавилася Нікола, знявши піджак і кинувши його на сумку.
— Приблизно тиждень тому. Багато справ було, тож мамі зателефонувала тільки сьогодні вранці.
— Ну ясно, — буркнула Нікола і холодно зиркнула на Доді. — Я так розумію, мама тобі вже розповіла про наші драми. Заманювала на свій бік.
Керрі подумала, що стосунки в них якнайгірші. А ще їй стало невимовно шкода Люсі, якій доводиться жити у справжньому пеклі та щоденно спілкуватися із цими двома мегерами.
Доді явно образилася.
— Ніколо, це несправедливо, — заперечила вона.
— Але закладаюся, що це правда, — відрізала Нікола і плюхнулася на диван. — Та хай там як, а вже пізно. Я купила квитки. Відлітаю вісімнадцятого грудня. На два тижні.
Після цієї зухвалої заяви запала незручна тиша. Доді відвернулася і втупилася в мерехтливі електричні вогники в каміні.
Нікола зустрілася поглядом із Керрі та скорчила гримасу, наче вони зараз на одному боці проти матері. Керрі ніяк на це не зреагувала, бо не була ні на чиєму боці.
Оскільки мовчанка надто затягнулася, Керрі якомога спокійніше мовила:
— Схоже, є проблема з Люсі.
— Її запрошували до Флориди, але вона не хоче зі мною їхати.
— Я її розумію.
— О, я не сумніваюся.
— Ма питала, чи можу я посидіти з Люсі на Різдво.
— Ти? — зневажливо-здивовано перепитала Нікола. Потім на секунду замислилася і знову повторила це слово, але цього разу зовсім іншим тоном, зневажливу інтонацію мов корова язиком злизала. Тепер воно звучало як геніальна ідея, яка раніше не спадала їй на думку: — Ти.
— Але я не можу.
— Чому?
— У мене немає дому.
— А Ренфурлі-роуд?
— Його ще винаймають.
Тепер Доді вирішила долучитися до розмови.
— Я подумала, що Керрі могла б поїхати з Люсі до вашого батька в Корнволл. Але цей варіант теж не підходить.
— Чому? — знову спитала Нікола.
— Там місця мало, — відказала Керрі.
— Бісів Майлз із його бісовою дружиною теж не хочуть взяти її до себе. Мудаки чортові. Усі тільки відмовки шукають. — Нікола роздратовано погризла ніготь. — Ну коротше, хай там що, а я їду. Лечу у Флориду до Рендалла. І ніхто мене не зупинить. У мене вже сто років не було відпустки. Тому лечу — і край.
З одного боку, Керрі її розуміла, а з іншого — думала про Люсі, тож спробувала переконати сестру:
— Але Ніколо…
Проте думку вона так і не закінчила, бо Нікола її перебила:
— Тобі легко казати. — Цікаво, скільки разів Керрі вже чула цю пісню? Тобі легко казати. — У тебе сім’ї ніколи не було, ти не знаєш, як це — бути прив’язаною до дитини. І день, і ніч. Під час навчання і на канікулах. Розважати дитину, вирішувати проблеми в школі. І все самій. А твоє життя — суцільна відпустка, як я бачу. Лише катаєшся на лижах і розважаєшся. Гори, молоді хлопці, глінтвейн-вечірки. Ти ж не приїздила додому ані разу. Ми тебе вже стільки років не бачили. Тебе взагалі нічого в цьому світі не обтяжує.
Заледве стримуючи себе, Керрі спокійно мовила:
— Ніколо, ти й гадки не маєш, чим я займалася. Я була піар-директоркою у престижній туристичній агенції. Щоранку дев’ятеро людей доповідали мені про поточну ситуацію. У мене була секретарка і власна квартира, а в розпал сезону я часто працювала по сім днів на тиждень. Тож закінчуй балачки про моє надто привабливе життя.
— Це зовсім інше, — вперто наполягала Нікола. — Зовсім не те, що ростити дитину.
— Слухай, так ми не дійдемо згоди, — сказала Керрі, вирішивши припинити суперечку щодо свого, як вважала сестра, легкого життя.
Але Нікола проігнорувала її слова і обернулася до Доді: