— Мамо, лишилася тільки ти. Доведеться тобі забути про Борнмут.
Доді цілком очікувано обурилася:
— Ні! І ще раз ні.
— Навряд чи ти кинеш Люсі тут саму.
— А чому це саме я маю чимось жертвувати?
Керрі раптом зрозуміла, що їй більше несила слухати цю безглузду перепалку. Ні мати, ні сестра поступатися не планували. Жодна з них не хотіла чути ніяких аргументів.
— Годі! — рішуче вигукнула вона.
Як не дивно, але вони замовкли. А за мить Нікола спитала:
— Може, у тебе є якісь цікаві пропозиції, Керрі?
— Не знаю. Але зараз ідеться про твою дочку, а не про собаку, яку треба відправити у притулок. Якщо ти не проти, я хочу поговорити з Люсі. Навряд чи вона скаже щось дурніше, ніж її мама і бабуся.
— Дуже тобі дякую.
— Де її кімната?
— Поруч із кухнею, — відказала Нікола, кивнувши в той бік головою. — Там.
Керрі рушила до дверей. Коли вона вже їх відчинила, озвалася мати:
— Може, зможеш переконати її бути хорошою дівчинкою і просто… поїхати?
Керрі не відповіла. Вийшовши з кімнати, тихенько зачинила за собою двері.
Люсі
Фарнем-корт будували в часи, коли сім’ї середнього достатку тримали прислугу, яка постійно жила з ними. Тому в кожній квартирі була маленька непримітна кімнатка для служниці чи кухаря. Коли Люсі Веслі після розлучення батьків переїхала до бабусі, їй виділили саме цю комірчину. Але дівчинка не переймалася тим, що вона надто маленька і темна. Головне, що це була її власна кімната.
Вікно виходило на мощений внутрішній двір. Внизу росли кущі й деревця, які мав би поливати й підстригати садівник. Фактично з вікна не було на що дивитися, і воно залишалося заштореним білим тюлем. Стіни були пофарбовані в жовтий колір, ніби створюючи ілюзію сонячного світла, штори теж були жовті з білими смужками. У кімнаті стояло ліжко, завалене плюшевими ведмедиками, великий стіл із шухлядами, за яким Люсі робила домашні завдання, і багато поличок, заставлених книжками. На столі — комп’ютер і лампа, біля стіни — маленький телевізор, на синьому килимовому покритті лежав ще й невеличкий пухнастий килимок. Шкільні друзі заздрили Люсі, бо в неї була своя кімната, яку не треба ділити з набридливою молодшою сестрою і купою дитячих речей.
Люсі підтримувала в кімнаті ідеальний порядок. Інакше й бути не могло. Такий характер. Книжки на полицях стояли рівними рядами, розташовані від найвищої до найнижчої, ліжко рівнесенько застелене, одяг акуратно складений. У школі на парті теж був ідеальний лад: олівці наточені, зошити складені акуратним стосиком. Раз на тиждень місис Барджесс, яка прибирала в бабусиній квартирі, пилососила в кімнаті Люсі й витирала пил, залишаючи по собі відчутний запах лавандового поліроля. Час від часу в Люсі вмикалася домогосподарка, і тоді вона прибирала після місис Барджесс ще раз — витирала дзеркало над туалетним столиком і полірувала срібну рамку з батьковою фотографією.
Вона страшенно скучала за ним — не лише як за людиною, а й тому, що після того, як він пішов, відчуття сім’ї розвалилося, як стілець, у якого відпала ніжка. Воно скособочилося, викривилося, втратило сенс. І Люсі знала: це назавжди. Уже нічого не буде, як раніше. Коли батьки розлучилися, їй було сім років. Невдалий вік… Хоча хіба для цього буває вдалий вік? Вона була ще малою, але вже достатньо дорослою, аби зрозуміти, що відбувається. Тканина їхнього життя рветься, і тепер вони з мамою лише удвох лататимуть те, що від нього лишилося. Вони переїхали до бабусі. Спершу Люсі думала, що це тимчасовий прихисток, та з часом зрозуміла, що вони залишаться тут назавжди. Хоч мама з бабусею доволі часто сварилися, проте спільне життя, здавалося, цілком задовольняло їх обох. Думки Люсі ніхто не питав, тому вона тримала її при собі.
Іноді Люсі бачилася з татом, але його нова дружина, Мерилін, не надто хотіла мати з нею справу, і її явно не цікавили ані власні діти, ані тим паче пасербиця, ані будь-що взагалі, окрім роботи. Інакше Мерилін уже давно народила б дитину. Вони з Майлзом навіть нормального будинку із садом не мали — жили в такій квартирі, де можна було просто зателефонувати й замовити додому якісь снеки, якщо не хочеш готувати.
Мерилін точно була не з тих, кому можна довіритися. Відверто поговорити з татом Люсі теж не могла, бо йому доводилося маневрувати між донькою від першого шлюбу і другою дружиною. Іноді їй здавалося, що вона вибухне, якщо не знайде когось із дорослих, з ким можна буде поговорити. Директорка школи, міз Максвелл-Браун, цілком підходила на цю роль і навіть час від часу натякала, що, якщо Люсі хочеться з кимось поговорити, вона залюбки її вислухає. Але стриманість і надмірна вірність сім’ї заважали Люсі. Крім того, вона боялася, що її почнуть жаліти, ніби вона якась сирота. Тому вона вперто відповідала: «У мене все гаразд». І міз Максвелл-Браун неохоче відпускала її.