— О такій порі? — здивувалася Ґлорія. — Там уже темно й холодно.
— Не так уже й темно. Ми на десять хвилин.
— Гаразд, тільки простеж, щоб вона вдягнула пальто. Там холодно і мокро. Дорогенька, не дозволяй йому надто довго тебе там тримати…
— Добре.
І гості повернулися до перерваної розмови. А говорили вони про зависоку вартість навчання у приватних коледжах. Елфріда й Оскар вийшли в хол. Оскар обережно прикрив двері та взяв зі спинки стільця шкіряне пальто з вовняною підкладкою.
— Це Ґлорії. Можете взяти, — сказав він і обережно накинув пальто Елфріді на плечі.
Потім Оскар відчинив наполовину засклені вхідні двері, і вони вийшли на прохолодне і свіже весняне повітря. У вечірніх присмерках виднілися кущі й загорожі, а трава під ногами була волога від роси.
Вони поволі рушили до саду. Наприкінці газону розташовувалася цегляна стіна, посередині якої виднілася арка з красивою кованою хвірткою.
Оскар відчинив її, і вони опинилися у просторому огородженому саду, акуратно поділеному живоплотом на рівні ділянки. Одну з них займав трояндовий сад — кущі були підрізані та щедро підживлені. Певно, влітку тут краса неймовірна.
Вражена професійністю садівника, Елфріда запитала:
— Це все ваша робота?
— Ні. Я тільки планую, а всю роботу виконує наймана садівниця.
— Я не дуже знаюся на назвах квіток. Та й справжнього саду в мене ніколи не було.
— Моя мама не губилася в таких випадках. Якщо її запитували, як називається квітка, а вона й гадки не мала, мама дуже впевнено відповідала: «Інапотикум забуланазвія». І мушу вас запевнити, це майже завжди спрацьовувало.
— Треба й собі запам’ятати.
Вони пліч-о-пліч йшли широкою, всипаною гравієм доріжкою.
— Сподіваюся, вам було комфортно сьогодні. Тут усі парафіяни, давні знайомі.
— Так, дякую. Усе сподобалося. Я люблю слухати.
— Сільське життя. Цікавинок тут вистачає.
— Сумуєте за Лондоном?
— Часом навіть дуже. Бракує концертів, опери. А ще сумую за своєю церквою святого Біддальфа.
— Ви побожна людина? — раптом запитала Елфріда й одразу пошкодувала про свою нетактовність.
Зарано ставити такі особисті запитання.
Але Оскар і бровою не повів.
— Не знаю, але я майже все життя займаюся духовною музикою, літургіями, магніфікатами[2] англіканської церкви. Мені не хотілося б жити у світі, де немає кому дякувати.
— Ви маєте на увазі дякувати за все, чим вас благословило життя?
— Взагалі за все.
— Розумію. Хоча побожності в мені ані грама. Минулої неділі я пішла в церкву лише тому, що почувалася самотньо і хотіла побути серед людей. І зовсім не очікувала почути чарівну музику. Ніколи раніше не чула такої версії «Тебе, Боже, прославляємо».
— Орган новий, купили переважно з грошей, зібраних на благодійних розпродажах.
Якусь хвильку вони йшли мовчки. А потім Елфріда спитала:
— А можна вважати це благословенням? Я маю на увазі новий орган?
Оскар розсміявся.
— От же ж ви вчепилися за цю тему. Так, я вважаю, що так.
— А що ще?
Він відповів не одразу. Елфріда думала про його дружину, про величезний розкішний затишний будинок. Про його музичну кімнату, друзів, статки. Подумала, що було б цікаво дізнатися, як так вийшло, що Оскар одружився із Ґлорією.
Може, після багатьох років холостяцького життя, викладання, мізерної платні й запилених аудиторій відчув, як на нього загрозливо насувається перспектива самотньої старості й знайшов легке вирішення ситуації? Заможна вольова вдова, чудова господиня, хороша подруга, турботлива матір. А може, це вона накинула на нього оком і все вирішила? Чи, можливо, вони просто закохалися по вуха.
Хай там як, але, здається, їм усе вдалося.
Оскар і досі мовчав. Тому Елфріда мовила:
— Не хочете відповідати, не відповідайте.
— Я просто думаю, як би вам пояснити. Я одружився пізно, у Ґлорії вже були сини від першого шлюбу. Мені чомусь ніколи не спадало на думку, що я можу стати батьком. Коли народилася Франческа, я був вражений — і не просто тому, що це крихітне створіння з’явилося на світ, а тому, що вона була така прекрасна. І знайома. Ніби я завжди її знав. Це було просто диво. Зараз їй одинадцять років, а я досі не вірю, що мені так пощастило.
— Вона тут, удома?
— Ні, вона по буднях живе у приватній школі. Завтра ввечері заберу її на вихідні.
— Дуже хочу з нею познайомитися.
— Ви обов’язково познайомитеся. А ще я сподіваюся, що вона вас зачарує. Коли Ґлорія успадкувала цей величезний будинок, я, як міг, опирався, не хотів їхати з Лондона. Але заради Франчески погодився. Тут простір і свобода. Дерева, запах трави. Тут їй краще зростати. І у неї є кролики, морські свинки й поні.