З вітальні лунають голосні голоси, але третя людина — хто б то міг бути? — трохи втихомирює їх. Звісно, це не надовго, але нехай хоч так. Люсі чекала, що буде далі. Хвилин п’ять нічого не відбувалося. А потім двері вітальні знову відчинилися й зачинилися, і вона почула, що по коридору хтось іде. Закривши щоденник і схилившись грудьми на нього, Люсі розвернулася до дверей і втупилася в ручку. Певно, мама. Хоче розповісти останні новини про поїздку до Флориди. Люсі аж шлунок зсудомило від хвилювання. Але у двері тихенько постукали. Це не мама. Мама ніколи не стукає, просто вривається в кімнату, і їй по цимбалах, що ти там робиш.
Міз Максвелл-Браун, почувши, що хтось стукає у двері, завжди казала: «Заходьте!». Та перш ніж Люсі промовила «Заходьте!», двері повільно прочинилися, і до кімнати хтось зазирнув.
— Не заважаю?
І вона всміхалася. Це не мама. Не бабуся. Не нудна бабусина подруга. Це…
Керрі. Керрі? Люсі ж щойно думала про неї, й ось вона стоїть у дверях. Керрі не в Австрії, де, як думала Люсі, та живе чудовим життям, з лижними прогулянками й люксовими готелями. Керрі. Раніше в неї було довге волосся, а зараз коротке. Худа і засмагла. А ще дуже висока.
Керрі. Люсі аж оніміла від несподіванки. Її накрив вихор емоцій. Вона і здивувалася, і зраділа, і повірити не могла, що така надзвичайна, непередбачувана подія справді сталася. Керрі.
Люсі відчула, як щоками розливається теплий рум’янець щирого задоволення. Таке відбувалося нечасто, і Люсі аж розгубилася. Хотілося скочити й кинутися до Керрі, обійняти її, але раптом вона подумає, що це дуже по-дитячому. Раптом…
— Не треба робити такі очі. Це справді я, — озвалася Керрі.
— Господи, — Люсі повільно звелася на ноги.
— Здивована? — запитала Керрі, а затим зайшла в кімнату і зачинила за собою двері.
— Так. А я й не знала. Ти вже давно тут?
— Приблизно годину. Базікала з ма.
— Ні. Я маю на увазі в Лондоні.
— Тиждень.
— А я й не знала.
— Ніхто не знав. Та менше з тим. Зате тепер ти знаєш. — Керрі нахилилася й поцілувала Люсі в щоку. — Ти так виросла. Раніше мені доводилося мало не вдвічі згинатися, щоб тебе поцілувати. — Керрі озирнулася. — Яка симпатична кімнатка. Тут раніше так похмуро було. А зараз гарно, чистенько. Ти недавно прибрала?
— Ні, сьогодні ще не прибирала. Це бабуся тут усе зробила. Дозволила мені самій вибрати кольори.
— Дуже красиво. Так світло. — Біля ліжка стояло маленьке синє крісло, Керрі сіла в нього, елегантно підібгавши довгі ноги у вишуканих чобітках. — Ти займалася?
— Так. Робила домашні завдання, — відказала Люсі, затим сховала щоденник у шухлядку і, крутнувшись на стільці, повернулася до тітки. — Коли ти приїхала?
— Кажу ж, тиждень тому. Треба було повідомити вас, що повертаюся, але все сталося якось раптово.
— Ти тут надовго?
— Ще не знаю. Роботу в туристичній агенції я покинула. Зараз у мене ні дому, ні роботи, та це неважливо. Як у тебе справи?
— Нормально, — знизавши плечима, відказала Люсі.
— Схоже, на вас тут насувається криза. Чи вже насунулася. Бідолаха, ти, мабуть, сидиш і думаєш, що, в біса, станеться далі.
Люсі була безмежно вдячна за цю фразу в стилі Керрі. Та завжди говорила прямо, не уникала незручних питань — і не боялася відверто обговорювати проблеми. Люсі раптом відчула себе значно краще, їй навіть вистачило сил спитати:
— Мама ж не купила два квитки у Флориду, правда?
— А ти була би проти?
— Звісно.
— Не хвилюйся, — мовила Керрі, розсміявшись. — Вона летить сама. Тож цю маленьку битву виграла ти. Мабуть, нелегко було.
— Як думаєш, це справді дурість з мого боку, що я не хочу їхати з нею?
— Ні, я вважаю, ти правильно зробила, відмовившись туди летіти. Ти там тільки заважала б. Ніколі краще поїхати самій. Але, звісно, через це виникає проблема.
— Різдво?
— Не Різдво. Я зараз говорю про тебе. Що ти хочеш робити? Закладаюся, ніхто в тебе цього не спитав.
— Ні.
— Я запропонувала, щоб ти поїхала до тата, але виявилося, що вони з Мерилін і купою друзів їдуть кататися на лижах.